Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, –
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.
«Вітрила», 1958 р.
ХУТІР ВИШНЕВИЙ
В. Ц.
Там, за порогами, в степах,
де землі щедрі та розлогі,
сидять лелеки на стовпах
і ріллі дихають вологі,
там що не впало - проросло,
шляхи - як рокіт на бандурі,
там як зривались чорні бурі –
чорнозем тоннами несло, -
Вишневий Хутір... Ні душі.
А де ж ті вишні, де ті вишні?
І де ті сни давнеколишні?
Нема вже й стежки до соші.
Якийсь зальотний самосій -
і той аж сизий, аж смушевий.
Лише у пам'яті твоїй
той хутір все іще Вишневий.
Цвітуть іще ті вишняки,
за обрій стелиться пшениця,
і йде у школу навпрошки
маленький хлопчик пішаниця.
А Дике Поле, Дике Поле! –
по груди коням деревій.
А мати свій городець поле, -
все ще у пам'яті твоїй.
А мати поле, мати поле.
Земля тужавіє, тверда.
Згорів город, і жито кволе,
і в річці висохла вода.
Все обступили солонці.
Рілля вродила камінцями.
Стоять порожні криниці,
береться сіль до самих цямрин.
Земля - як панцир черепах,
лежить, не змита і грозою.
Вишневий Хутір у степах
немов пропечений сльозою.
А ваша хата ще стоїть,
Забиті навхрест ваші вікна.
Землі хоч тисячу століть –
Вона не втішиться, не звикне,
Що кінь в степу не заірже,
Що вже нема верби тієї,
Де мертвий хутір стереже
Могилу матері твоєї…
ЦАВЕТ ТАНЕМ
Сільві Капутікян
Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.
А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.
І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!
Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.
А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.
І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.
В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.
Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!»-– як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.
ЦАРИЦЯ АСТИНЬ
Приймає цар послів державних.
Вже здивував, чим тільки міг.
Драглисто євнухи дрижали,
наказів прагнули. Поріг
охороняли алебарди.
В короні сяяло чоло.
Були раби, служниці, барди,
лише цариці не було.
І цар, доточений пихою,
володар титулів шести,
звелів з усмішкою лихою
царицю Астинь привести.
Бо скрізь є золота сипкого,
лакиз, вельмож, візирів — тьма.
Але цариці — ні у кого
такої іншої нема!
Євнухи дріботіли, халатами тріпотіли,
наказ той ледве пролопотіли.
Назад брели, як при подагрі.
Один від страху аж ячить:
— Мовчить цариця, государю.
Стоїть цариця і мовчить!
Цар настовбурчив брови чорні:
— Я вас, нездари, розжену!
Скажіть у витонченій формі —
я жду її, свою жону.
Євнухи бігли, себе переплигуючи.
Назад приплентали, як на налигачі.
Плішинами об килим вдарили,
не знають, як його й почать:
— Мовчать цариця, государю.
Стоять цариця і... і мовчать!
Цар побілів: — Я вас в темницю!
Я вас у мурах заморю!
Як сміє хтось, хоч би й цариця,
чинити всупереч царю?!
Євнухи підтюпцем, євнухи риссю,
євнухи гримнули на царицю:
— Наказ всесильного і мудрого!
Хто тут посмів наоборіт?!
...Світились плечі перламутрово,
летіли брови на той світ.
Лиш усміхнулись губи крейдяні:
— Велінь царя не визнаю.
Бо, через євнухів передані,
втрачають царственість свою!
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
ЦАРИЦЯ САВСЬКА
Цариця Савська плакала вночі.
А вранці встала в блиску свої слави,
вся в діамантах, золоті, парчі.
Усі царі гінців до неї слали.
Вона їх брала вродою в полон.
Ніхто при ній розумним не здавався.
Аж навіть сам премудрий Соломон
на всі віки від неї здивувався.
Красуня, казка, магія, міраж.
В садах любові царственна троянда.
Вино очей, чаклунство магарадж.
Хвилююче мовчання фоліанта.
Жагучий сон, мінливий Орієнт.
Такий вже імідж у цариці склався.
Коштовний камінь в перстені легенд, —
цариця Савська, о, цариця Савська!
Вся в діамантах, золоті, парчі.
При ній сторожа піша і комонна.
Цариця Савська плакала вночі.
Але про це нема у Соломона.
"Цей дощ — як душ"
* * *
Цей дощ — як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.
Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,