ти сама вже не чуєш себе.
Тільки ожеледь срібних педалей
на землі тримає себе.
6.10.1998
«Мадонна перехресть», 2011
"Чорні верби над ставом"
* * *
Чорні верби над ставом. Білий вечір води.
Зірка впала кристалом на самотні сади.
Пробиваєш кирзою ту некошену гущ,
як в часи мезозою серед первісних пущ.
Ріки в’ються вужами. Цезій гусне в крові.
Динозаври іржаві пасуться в траві.
Як невидимий ящір, кігті випустив дріт.
І летить птеродактиль, він тепер вертоліт.
ЧОРНОБИЛЬ-2
Ліси хриплять застуджено, як бронхи.
У Зоні тиша. Тиша гробова.
Лиш мілітарним привидом епохи
«Чорнобиль-2» над лісом проплива.
Фантом, кістяк, антена дальніх стежень, —
він прихопив ті сосни під пахви.
Там спить їжак. Їжак узимку лежень.
І ніч іде з ліхтариком сови.
Там мох скубе косулька ще не вбита.
У пнях живуть древлянські ще боги.
Там все друкує ратички й копита
і вишиває хрестиком сніги.
Але, ліси розсунувши плечима,
фантом іде, куди його не ждуть.
І тільки села мертвими очима
його у далеч тоскно проведуть.
Йому не треба кленів і акацій,
ні голосів, ні мальви на тину.
Вже навіть ржавим залишком локацій
він може думать тільки про війну.
Не ясні зорі і не тихі води.
І ліс рудий. І стежки аніде.
А він стоїть. Він цар Антиприроди.
І на вітрах антенами гуде.
ЧУЖЕ ВЕСІЛЛЯ
Зозулин гай і вовчі крутояри,
і ми з гори йдемо у вечоровий час.
А десь танцюють дружки та бояри —
дуднить земля, туга, як тулумбас.
Медові зорі в небі прокидаються,
тополі білим листям лопотять.
А ми йдемо. Душа не оглядається.
А це ж далеко, верст, мабуть, із п'ять.
Вітрів свавілля, музика — Севілья!
Десь п'яні гості ломлять перелаз.
У нас з тобою не було весілля.
А втім, було. Давно. І не у нас.
Писала доля ночі під копірку.
Були бояри, дружки і свати.
Ну й що із того, що кричали: «Гірко!»?
А що було іще, крім гіркоти?
Чужа душа сиділа одесную,
в чужій душі усе було чуже.
У цій журбі одплачу, одісную,
аж поки час тих днів не відпряже...
Пісками літ у дзвоні потонулому
все заніміло, щезло, одгуло —
у проминулому, у промайнулому,
де ще тебе у мене не було.
Чуже весілля, випивки й закуски.
А шмат життя змарнований болить.
Двигтить земля, аж сиплються черкуски.
І пам'ять хоче вуха затулить.
ЧУМАЦЬКИЙ ВІЗ
У Крим далекий виряджали сина.
Волів купляли, ярма і занози.
На оболоні мати голосила
І виливала на чумарку сльози.
Гули степи. Воли жували літо.
Печаті ратиць відміряли дні.
Туди ішли – як оживало літо.
Назад брели по мертвенній стерні.
Топили серце чумаки у кварті.
І, розхитавши гопаком корчму,
везли в степах, просмолені, чубаті,
важченну сіль, тараню і чуму.
Вона цвіла єгипетським намистом,
турецьким капцем в’язла до стопи,
і гайворонням, ніби чорним листом,
із неба облітала на степи.
Пограбувавши золоті хороми,
вітри в гаях ділили бариші.
Росла у тілі передсмертна втома,
передпісенна туга – у душі.
Полудрабок здригався під рукою,
гойдалось небо і пливло, пливло…
І, захлинувшись тугою терпкою,
лягав чумак пилюці на крило.
Виймали хлопці із ярма занози.
Шапки здіймали, випрягши волів…
Вогонь в’їдався в чорні ребра воза,
прив’язані за дишель до землі.
Худі тополі сплять довготелесо
над безгомінням стомлених доріг.
І полум’ям обгризені колеса
під вічним небом замітає сніг.
А в небі сяє між своїм обозом
Великий Віз безсмертністю коліс…
Оце і вся різниця поміж возом
і мрією про той же самий віз.
"Вітчизна", кн. 7, липень 1962
"Шалені темпи. Час не наша власність"
* * *
Шалені темпи. Час не наша власність.
Фантастика - не мріяв і Жюль Верн.
Кипить у нас в артеріях сучасність.
Нас із металу виклепав модерн.
Душа належить людству і епохам.
Чому ж її так раптом потрясли
Осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,
І руки матері, що яблука внесли?!
"Шипшина важко віддає плоди"
* * *
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: - Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
ШЛЯХ
Агей, передні!
Не робіть затору.
Чого спинились?
Вирушайте в путь.
Якщо вам тяжко їхати під гору, —
ті, що за вами, вас переженуть.
Обійдем шлях по висоті обочин,
де квіти мають бурштиновий мед.
... Пробачте, бджоли, ми їх потолочим,
нам конче треба рухатись вперед.
Аби ніхто від ноші не схилився
і не пристав, не вибився із сил...
Бо хто в путі надовго зупинився,
на того шаром осідає пил.
«Проміння землі», 1957 р.
ШОТЛАНДСЬКА БАЛАДА
Вдень Роберт оре, сіє, жне.
А ввечері під клен
виходить Джен,
хороша Джен,
найкраща в світі Джен.
Та тільки Роберт той дивак.
Ні віжок, ані шлей.
І все не так,
і все не так,
не так, як у людей.
Він вірші сіє, вірші жне.
Чого той фермер варт!
Люби Роберта — одне.
А заміж — то не жарт.
Вже й плаття шлюбне шиє Джен...
Йде Роберт в білий світ.
Лишає в душах слід пісень,
в салонах — слід чобіт.
Жінки кохають дивака.
Але далеко клен.
І не така,
і не така,і —
всі не такі, як Джен!
Співають гори і ліси
шотландської землі.
І знають Роберта усі —
раби і королі.
Був Роберт простий землероб.