На столику біля ліжка у мене вдома стояв образок Священного Серця Ісусового, то десь такий самий вигляд мав і той хлопець, от лише червоно-фіолетова опуклина в нього була більша, трохи нижче і збоку й дивився він на неї з великим страхом.
«Та страшна слава: добірка листів із часу Громадянської війни, написаних тими, хто тоді воював», укл. і ред. Браян Белл та Ліббі Траст.
Мамо, і поміж замерзлими вже мертвими та пораненими, які так і лежали там, де попадали, стіною пройшов вогонь. Ми знайшли серед них одного, який ще шарпався, і змогли винести його звідти живим, хоч і не знали навіть, на чиїм боці він воював — такий був обгорілий і, якщо не рахувати одної штанини, зовсім голий. Видряпався той неборака чи ні, я так ніколи й не дізнався, але тоді вигляд у нього був не дуже обнадійливий.
«Листи одного солдата з Іллінойсу», за ред. Сема Вестфалла (з уст рядового Едварда Ґейтса, рота Ф, 15-й Іллінойський добровольчий піхотний полк).
По двоє-троє ми хапали якогось мерця і волікли геть — у тому самісінькому положенні, в якому й знайшли, бо було холодно і тіла позаклякали.
У той день я на власному досвіді переконався, що людина може звикнути до чого завгодно. Уже невдовзі це заняття здавалося нам цілком нормальним, і ми навіть жартували, вигадуючи кожному з загиблих, що їх витягували звідти, ім’я — залежно, який той був на вигляд. Після Покрученого знайшли Перестрашеного, а потім — Зовсім-іще-Хлопчака.
Брауер, там само.
Трапили ми на двох дітваків яким було по п’ятнайцять-чотирнайцять каждому не більше; вони трималися за руки так ніби надумали пройти через ту темну браму разом.
Ґейтс, там само.
Кілько ше людей має згинути, доки ви, сер, зволите вже вступитися? Ше яку хвилю тому наш малий Нейт стояв отамо на мосту з вудкою в руках, і де, скажіт мені, де той хлопака тепер? А хто його туда послав? Бачте, любийсер, у тій повістці, яку він відчитав до остатньої букви, було таки ваше ім’я: «Аврам Лінкольн».
«Листи президентові Лінкольну», укл. і ред. Джозефін Баннер та Івлін Дрессмен, лист від Роберта Гансворсі (Бунсборо, штат Меріленд).
XLVIII
Він — лиш один.
І вага того, що трапилося, ось-ось мене вб’є.
А я ж поширив це горе. Тепер його десь у три тисячі разів більше. Поки що. На сьогодні. Ціла гора. Хлопців. Чиїхось синів. І я мушу стояти на своєму. Мені може просто не вистачити духу. Натискати на важіль, не бачачи наслідків, — це одне. Та коли перед тобою — як наочний приклад того, до чого призводять твої накази, — лежить любе дитя, то це вже…
Може просто не вистачити духу.
Що ж робити. Усе зупинити? І визнати, таким чином, що життя тих трьох тисяч просто взяли й викинули на смітник? Попросити миру? І перетворитися на дурня, який сам не знає, куди йде й чого хоче, на короля нерішучості, на віковічне посміховисько, на селюка, який лише треться та мнеться, а сказати нічого путнього не може, на сухореброго містера То-туди-то-сюди?
Усе вже вийшло з-під контролю. Хто ж за цим стоїть. Хто став призвідником. З чиїм виходом на сцену це розпочалося.
Що я роблю.
Що я роблю тут.
Тепер усе втратило сенс. Прийшли оті, висловити співчуття. Простягнуті руки. Живі-здорові сини. Маски робленого суму на обличчях, покликані приховати будь-які ознаки радості, якої все ж… не меншало. Приховати те, чим живеш, достоту важко, а власне цією радістю вони й жили — радістю, яку викликали у них потенційні можливості, що розкривалися перед їхніми живими синами. Донедавна я й сам був одним із них. Насвистуючи, прогулювався цією бойнею, відвертав погляд від жорстокої різанини, міг сміятися, мріяти і надіятися, бо ж не знав, що чекає невдовзі мене самого.
Нас самих.
Пастка. Жахлива пастка. І потрапляємо ми в неї у той перший день, у день свого народження. Адже рано чи пізно настане й день останній. День, коли треба буде покинути тут своє тіло. Уже кепсько. А тоді раз — і в нас самих народжується дитина. Умови життя у пастці ускладнюються. Бо ж і дитину чекає така сама доля. Усвідомлення цього мало б очорнювати кожну мить насолоди. Та ми знай на щось сподіваємося, знай забуваємо.
Навіщо, Господи? Навіщо тепер прогулюватися, намагатися, посміхатися, вклонятися, жартувати? Навіщо сидіти за столом, прасувати сорочки, зав’язувати краватки, чистити черевики, планувати мандрівки, співати пісень у ванній?