Потому я знов опинився там, на тій стежині, з двома своїми приятелями. Попереду, ген унизу, лежала долина, і звідкись мені було відомо, що саме туди ми й прямуємо. Поступово під ногами у нас з’явилися кам’яні східці. Мої супутники спинилися й озирнулися на мене. Впізнавши в мені слугу Божого (мене поховали у священничому облаченні), вони ніби запитували: йти нам далі чи не варто?
Йти, кивнув я.
З долини доносилися вже різні звуки: якийсь спів, схвильовані голоси, бамкання дзвона. Мене це тішило: наша мандрівка добігала кінця, ми прийшли, тепер можна було святкувати. Усвідомлення того, що моє життя визнали гідним такої вражаючої розв’язки, сповнювало щастям.
А тоді я знов, аж досада брала, опинився тут. Моя дружина та парафіяни вже посідали в екіпажі та роз’їжджалися, вряди-годи ще метаючи у мене зеленим кинджалом; утім, відстань тут жодного значення не мала, і ті кинджали дошкуляли аж ніяк не менше. Невдовзі ті, хто прийшов на похорон, перетнули Потомак і засіли у «Пріві» за поминальний обід. Якось я це знав, хоч сам у той час походжав туди й назад біля своєї могили. Я злякався, ба навіть запанікував, що застрягну тут надовго, і хотів тільки одного: знову бути разом із двома своїми приятелями там, на тих сходах. Ця місцина видавалася тепер геть непривабливою: якесь костозвалище, суцільний гробівець, велетенське смітисько, сумні рештки того бентежного, грубо-матеріального кошмару, з якого я допіру лише прокидався.
І негайно (не додумавши навіть тієї думки) я знову перенісся туди, до своїх приятелів, і зійшов сходами на осяяну сонцем луку, де стояла споруда, не схожа на жодну з тих, які мені доводилося бачити за життя; зведена вона була з діамантових дощок та клинів, що вигадливо перетиналися між собою й ряхтіли цілою палітрою барв, які змінювалися миттєво, із кожнісінькою, нехай навіть щонайменшою зміною у сонячному світлі, що лилося згори.
Пліч-о-пліч ми підходили щораз ближче й ближче. Навколо зібрався натовп, який провадив нас уперед. Обабіч дверей стояла почесна варта, і вартові стрічали нас сяйливими усмішками.
Двері розчахнулися навстіж.
Всередині, за просторим обширом діамантової підлоги, стояв один-єдиний стіл, за яким сидів чоловік; я знав, що то князь — не сам Христос, але Його безпосередній представник. Приміщення нагадало мені склад Гартлі, куди я потрапив колись іще хлопчаком: велетенський відкритий простір з височенною стелею, якийсь грізний і зловісний, а ще зловіснішим робила його присутність владного чоловіка (тоді, у дитинстві — самого Гартлі, сьогодні ж — того представника Христа), який сидів поблизу джерела тепла і світла (тоді — каміна, тепер — топаза із зазубреними краями, що горів ізсередини на підставці зі щирого золота).
Ми зрозуміли, що підходити маємо у тому самому порядку, в якому сюди прийшли.
Тож першим пішов наш рудобородий приятель; вигляд у тому купальному костюмі мав достоту потішний.
Тут-таки обабіч нього з’явилися і надалі крок у крок супроводжували до самого столу дві прегарні зовні істоти: високі й тонкостанні, осяйні, з ногами, що променіли яскравим сонячно-жовтим світлом.
Як ти жив? спитала одна.
Правду кажи, мовила інша, і на цих словах вони легенько (кожна зі свого боку) торкнулися головами до його голови.
Те, що відкрилося їм усередині, викликало у них широкі, вдоволені усмішки.
Можна підтвердити? поспитала та, що йшла праворуч.
Звісно, відповів наш рудобородий приятель. Сподіваюся, з цим проблем не буде.
Жовтонога істота праворуч проспівала одну-єдину радісну ноту, і кілька менших, схожих на неї як дві краплі води істот витанцювали (це слово вживаю тут тільки для того, щоб наголосити, з якою надзвичайною грацією вони рухалися) у залу з великим дзеркалом, інкрустованим по краях коштовним камінням.
Жовтонога істота ліворуч проспівала свою радісну ноту — і тут-таки з’явилося кілька менших істот, подібних на неї як викапані; просуваючись уперед перевертом, за допомогою низки неймовірно вправних гімнастичних рухів (щось вишуканіше навряд чи можна собі й уявити), вони принесли терези.
Швидка перевірка, сказав представник Христа зі свого місця за діамантовим столом.
Істота праворуч піднесла дзеркало перед рудобородим, а істота ліворуч сягнула рукою просто йому в груди, спритним і навіть дещо вибачливим рухом вийняла звідти серце і поклала його на терези.