Тож так я й ховаюся тут, щулюся і маруджуся, й ні на секунду не забуваю (як же моторошно від цього на душі!), що хоч мені й невтямки, якого гріха я припустився, та підсумок залишається незмінний, він такий самий, як і того страшного дня. Я відтоді не зробив нічого, щоб хоч трохи його виправити. Адже тут, у цьому місці, нічого й не можна зробити; хай що ми тут робимо, жодного значення це вже не має.
Жах.
Просто жах та й годі.
Чи може таке бути, що хтось інший мав досвід, відмінний від мого? І потрапив до якогось зовсім іншого місця? Де все було цілковито інакше? Тобто чи може таке бути, що все побачене і пережите у той страшний день — то лише гра моєї уяви, плід моїх переконань та сподівань, наслідок моїх потаємних страхів?
Ні.
Усе там було справжнє.
Таке ж справжнє, як оці дерева, що гойдають гілками у мене над головою; справжнє, як усипана світлим гравієм доріжка он там унизу; справжнє, як оцей знесилений хлопчак, що вже ледь дихає, бо ніби потрапив у цупку павутину і тепер лежить долі просто в мене під ногами, а груди йому, мов бранцеві диких індіанців, перетягують міцні зелені мотузки (він став жертвою моєї недбалості, бо заглибившись у спогади про описані вище події, я вже давно припинив працювати заради його порятунку); справжнє, як Воллмен із Бевінсом, що квапливо піднімаються онде посковзом стежиною: такими щасливими я ще зроду їх не бачив.
Вдалося! вигукнув Воллмен. Нам справді вдалося!
То були ми! вторував йому Бевінс.
Ми ввійшли в того чоловіка і його переконали! пояснив Воллмен.
Аж сяючи з радощів, обидва одним махом вистрибнули на дах.
І справді: чудо з чудес, вони привели нашого добродія назад. Він саме ступив на галявинку внизу, а в руках мав замок, замок від білої кам’яниці, що його, хоч і зігнувся від горя, підкидав собі, ніби яблуко, на долоні.
Яскраво світив місяць, і я вперше отримав змогу добре роздивитися його обличчя.
І що ж за обличчя то було!
преподобний еверлі томас
LXII
Важкий, дещо по-орлиному загнутий ніс, худі і поорані зморшками щоки, бронзова шкіра, повні губи, широкий рот.
Джеймс Р. Ґілмор, «Особисті спогади про Абрагама Лінкольна та Громадянську війну».
Очі у нього темно-сірі, чисті, дуже виразні й часто змінюються залежно від настрою.
Айзек Н. Арнолд, «Життя Абрагама Лінкольна».
Очі він мав сірого кольору — ясні, блискучі, проникливі.
Ллойд Остендорф, «Світлини Лінкольна: повний альбом» (з уст Мартіна П. С. Ріндляуба).
З-під густих брів дивилися запалі сіро-карі очі, оточені кільцем глибоких темних зморщок.
Маркіз де Шамбрюн, «Особисті спогади про Лінкольна».
У нього були голубувато-карі очі.
«Інформанти Герндона», за ред. Даґласа Л. Вілсона та Родні О. Девіса (з уст Роберта Вілсона).
Очі у нього були голубувато-сірі, проте дивилися завжди з глибокого затінку, з-під незвичайно важких повік.
Ф. Б. Карпентер, «Шість місяців у Білому домі: історія однієї картини».
Добрі блакитні очі, наполовину прикриті повіками.
Джон С. Барнс, «З Лінкольном із Вашингтона до Річмонда у 1865-му».
Я б сказав, що очі у президента Лінкольна були голубувато-сірі чи, радше, сірувато-голубі, адже в них незмінно проблискувала блакить, хоч і не завжди це впадало у вічі.
Записи Рут Пейнтер Рендолл (з уст Едварда Далтона Марчанта).
Найсумніші людські очі, які я будь-коли бачив.
Джошуа Вулф Шенк, «Меланхолія Лінкольна: як депресія кидала президентові виклик і живила його велич» (з уст Джона Відмера).
Жоден із його портретів чи фотознімків не дає ані найменшої змоги скласти про нього правдиве уявлення.
Часопис «Гералд» (Ютіка).
Завдяки зображенням, на яких ми бачимо президента, його можна уявити хіба що наполовину.
Шенк, там само (з уст Орландо Б. Фікліна).
У спокійному стані то було найсумніше обличчя, яке мені будь-коли траплялося. Бували дні, коли я ледь міг дивитися на нього без сліз.
Карпентер, там само.
Та коли він посміхався чи сміявся…
Остендорф, там само (з уст Джеймса Майнера).
…то воно оживало й світилося, ніби великий ліхтар.
Донн Паєтт, «Лінкольн-чоловік» (з уст одного журналіста).
Такої різниці між виразами обличчя, як у Лінкольна похмурого і Лінкольна радісного, я ніколи не бачив більше в жодної людини.