Вілсон і Девіс, там само (з уст Гораса Вайта).
Волосся він мав темно-каштанове, без жодних натяків на залисини.
Кетрін Гелм, «Справжня історія Мері, дружини Лінкольна» (з уст сенатора Джеймса Гарлана).
Волосся у нього було чорне, ще без сивини.
Натаніель Готорн, «Здебільшого про воєнні справи».
Його волосся було вже добряче посріблене, хоч каштанова барва тоді ще переважала; борода посивіла сильніше.
Корделія А. П. Гарві, «Портрет президента Лінкольна, створений однією жінкою з Вісконсіну» («Вісконсін Меґезін оф Гісторі»).
Усмішка в нього була надзвичайно приємна.
Чарлз А. Дейна, «Спогади про Громадянську війну: з провідниками країни у Вашингтоні та в польових умовах у шістдесятих роках».
Вуха — великі, неправильної форми.
Абрагам М. Ґордон, «Абрагам Лінкольн: медичний висновок».
Коли я бачила його у доброму гуморі, то завжди мала таке враження, ніби він зараз захлопає ними, немов якийсь добродушний слон.
Принцеса Сальм-Сальм, «Десять років мого життя».
Ніс його аж таким уже завеликим не був, але на худому обличчі все ж виділявся.
Едвард Дж. Кемпф, «Філософія здорового глузду Абрагама Лінкольна».
Ніс у нього доволі довгий, та оскільки він і сам не низенький, це можна пояснити необхідністю дотримання пропорцій.
Рут Пейнтер Рендолл, «Мері Лінкольн: життєпис одного шлюбу» (з уст якогось солдата).
Сміявся він так кумедне шо страшне а ше такі незграбні рухи при тім робив шо на него тоді зглядалися всі від старого сольдата до малого шкуляра але вже за пару мінут був такий спукійний та розважний як суддя на лаві.
Вілсон і Девіс, там само (з уст Абнера Елліса).
Мені думалося, що то найпотворніший чоловік, якого я будь-коли бачив.
Френсіс Ф. Браун, «Повсякденне життя Абрагама Лінкольна: біографія великого американського президента з цілковито нового ракурсу, з використанням безцінних нових матеріалів» (з уст о. Джорджа К. Ноєса).
Коли я вперше побачив містера Лінкольна, то подумав, що він найнепоказніший з усіх, кого я коли-небудь бачив.
Кларк Е. Карр, «Мій день та моє покоління».
Найпотворніший чоловік, який будь-коли трапляв мені на очі.
Фредерік Гілл Мізерв і Карл Сендберґ, «Фотографії Абрагама Лінкольна» (з уст полковника Теодора Лаймена).
Найнезугарніший з-поміж усіх, кого я коли-небудь бачив.
Паєтт, там само.
З усіх, кого я будь-коли бачив, він не лише найпотворніший, але й найбільш неотесаний та незграбний.
Девід Герберт Доналд, «Лінкольн» (з уст одного солдата).
Вродливим він не був ніколи, то правда, проте місяць за місяцем ставав усе неоковирнішим, а з лиця робився дедалі більше подібний на якогось мертвяка.
В. О. Кроффат, «Лінкольнів Вашингтон: спогади журналіста, який знав усіх».
Варто було пробути бодай п’ять хвилин у його товаристві, і він уже не здавався ні якимсь незугарним, ні незграбним.
Часопис «Гералд» (Ютіка).
Що ж до обличчя й постави, що їх так неповторно скомпонувала Природа, то думка тут, схоже, залежала від особистих уподобань кожного більше, ніж зазвичай.
«Листи Сема Г’юма», за ред. Кристал Барнс.
Потворним він мені ніколи не здавався, адже його обличчя, що світилося безмежною добротою та доброзичливістю до людей, несло на собі печать інтелектуальної краси.
Принцеса Сальм-Сальм, там само.
Завдяки доброму гумору, щедрості та розуму, якими світилося те обличчя, воно притягувало до себе око, і невдовзі вам уже уявлялося, що взагалі-то з себе він досить навіть такий нічогенький.
Лілліан Фостер, «Погляди з узбіччя: Північ і Південь».
Сусіди попереджали, що на вигляд містер Лінкольн видасться мені паскудним, а насправді то найвродливіший чоловік, якого я коли-небудь бачив.
Аллен Торндайк Райс, «Спогади визначних сучасників про Абрагама Лінкольна».
Зроду не бачив я обличчя задумливішого та шляхетнішого.
Райс, там само (з уст Девіда Лока).
Ох, скільки ж було в тому обличчі смутку!.. Змарніле, пооране глибокими зморшками, які свідчили про невимовну журбу, а ще — про самотність, от ніби до безодні печалі та гіркоти, що проймають цю душу, не в змозі сягнути жодне людське співчуття. У мене було таке враження, наче бачив я не стільки президента Сполучених Штатів, скільки найсумнішого чоловіка в цілому світі.