Кеклі, там само.
Увечері п’ятого числа Віллі палав у гарячці, а мати одягалася тим часом на бенкет. Дихати йому ставало дедалі важче. Вона зрозуміла, що у нього набрякли легені, і злякалася.
Кунгардт і Кунгардт, там само.
[Лінкольн] принаймні сказав, що перш ніж удаватися до якихось кроків, треба порадитися з лікарем. Покликали доктора Слоуна. Той заявив, що Віллі вже ліпше, і додав, що не бачить жодних перепон для швидкого одужання.
Кеклі, там само.
Лікар запевнив Лінкольна, що Віллі одужає.
Дебора Чейз, «Президентські Гіппократи» (з уст Джошуа Фрівелла).
Героїчні й розв’язні мотиви у виконанні оркестру морської піхоти гриміли на весь дім; у гарячковому маренні хворого хлопчака вони перетворювалися, либонь, на кпини якогось здорового товариша по іграх.
Слоун, там само.
Якщо та вечірка й не прискорила кончину хлопця, то вже точно примножила його страждання.
Мейз, там само.
У вашингтонській газетці «Гомін та борня» з’явилася карикатура: містер та місіс Лінкольни перехиляють келихи з шампанським, а тим часом хлопчак (з крихітними хрестиками замість очей) злізає у щойно викопану могилу і запитує: «Тату, по келишку на прощання?».
Морін Г. Геджис, «Корабель без стерна: коли президенти дають маху».
Гамір, веселощі, божевільний п’яний сміх серед ночі, нагорі ж тим часом лежить у гарячці хлопчик; йому страшенно самотньо, а він ще й намагається не пустити в дім темну постать у каптурі, яка вже стовбичить перед порогом!
Спайсер, там само.
«Тату, по келишку на прощання?»
«Тату, по келишку на прощання?»
«Тату, по келишку на прощання?»
Геджис, там само.
Лікар запевнив Лінкольна, що Віллі одужає.
Чейз, там само (з уст Джошуа Фрівелла).
Лінкольн узяв до уваги слова лікаря.
Страґнер, там само.
Відкинути думку лікаря Лінкольн не зумів.
Спайсер, там само.
Вирішивши, що потреби у застережних заходах немає, президент постановив прийняття не відкладати.
Геджис, там само.
З президентового благословення вечірка тривала, а хлопчик нагорі страшно мучився.
Чейз, там само (з уст Джошуа Фрівелла).
LXXIV
Надворі пронизливо скрикнула сова.
Я вловлював запах, що піднімався від нашого костюма: лляна тканина, піт, ячмінь.
Я гадав, що вже сюди не прийду.
Так думав містер Лінкольн.
Але ось я знову тут.
Ще один, останній погляд.
І він присів перед хвороб-коробом навпочіпки.
Знову його личко. Рученята. Ось вони. І завжди будуть такі. Лише такі. Посмішки немає. І ніколи більше не буде. Губи міцно стиснуті. Він не має такого вигляду, ніби спить, аж ніяк. Бо ж зазвичай спав, розтуливши рот, й уві сні його обличчям пробігало багато різних виразів, а часом він міг і бурмотіти якусь нісенітницю собі під ніс.
Якщо справді жив колись на світі Лазар, то немає жодних перепон для того, щоб умови, які склалися у той час, не повторилися тут і тепер.
І тоді трапилася річ справді незвичайна: містер Лінкольн спробував спонукати хвороб-тіло піднятися. Вгамував свої думки, а потім відкрив розум перед тим, що, можливо, існує, хоча й незнане, і могло б дозволити хвороб-тілу піднятися (чи спонукало б його до цього).
Почувався по-дурному, бо ж насправді не вірив, що щось таке могло б…
А проте світ он який широкий, у ньому може трапитися що завгодно. І дивився широко розплющеними очима на хвороб-тіло, уп’явся поглядом у палець на одній руці, сподіваючись побачити бодай найслабший…
Будь ласка будь ласка будь ласка.
Але ні.
Це забобон.
Так не піде.
(Навертайтесь-но знову на розум, сер.)
Я помилявся, коли вважав його сталим і постійним та вважав, що він буде у мене завжди. Він ніколи не був ні сталим, ні постійним; завше був лише минущим, тимчасовим вибухом енергії. І я мав би це усвідомлювати, бо підстави для цього були. Хіба ж не був він на вигляд один, коли народився, інакший — у чотири роки, ще інакший — у сім, і зовсім уже інакший — у дев’ять? Він же ніколи не залишався такий, як був, ані навіть на мить.
Прийшов з нічого, набув певних обрисів, спізнав любов і завжди був приречений повернутися у ніщо.
От лише я не думав, що це станеться так скоро.
І що він піде ще до того, як підемо ми.