Дві минущі тимчасовості сповнилися взаємною приязню.
Дві хмарки диму полюбили одна одну.
Я помилково вважав його чимось постійним і тепер мушу за це заплатити.
Я сам не постійний, і Мері не постійна, й усі оці споруди та пам’ятники навколо не постійні, і це велике місто не постійне, й увесь широкий світ теж не постійний. Усе змінюється, зміни відбуваються кожнісінької миті.
(І що, легше тобі?)
Та ні.
(Час.
Іти.)
У цих міркуваннях містера Лінкольна було стільки напруги, що я відволікся і зовсім забув про свою мету.
Та тут-таки про неї й згадав.
Не треба нікуди йти, подумав я. Ви обов’язково мусите залишитися. Мандерс хай повертається сам. Ви ж зручно влаштуйтеся собі на підлозі, і ми спонукаємо хлопця ввійти у вас, і хто знає, які добрі наслідки принесе це возз’єднання — возз’єднання, якого ви обидвоє так палко прагнете.
А тоді постарався якомога точніше уявити собі, як містер Лінкольн залишається: ось він сидить і задоволений, бо сидиться йому вельми зручно, і через те, що він залишився, його охоплює відчуття спокою і т. д.
Час іти.
Подумав містер Лінкольн.
І почав уже підводитися.
Коли він тільки вчився ходити і якось упав, я підхопив його на руки і поцілунками осушив сльози. Коли у Престера ніхто не хотів з ним бавитися, я підійшов і розрізав яблуко. Для всіх.
І це подіяло.
Це і його природна невимушеність.
Невдовзі він уже всім там рядив і всіма верховодив.
А тепер я маю залишити його, безпорадного, тут, у цьому моторошному місці?
(Щось ти геть загруз. Ти йому вже не допоможеш. Онде у Санґамоні старий містер Ґрасс сорок днів поспіль ходив на могилу до своєї дружини. Спершу це, схоже, навіть викликало захоплення, та незабаром ми вже про нього жартували… а свою крамницю він узагалі довів тоді до ручки.)
Отже, вирішено. Вирішено: тепер нам треба…
(Налаштуватися на думки — важкі, безперечно, і неприємні, — які спонукають тебе вчинити правильно, і тобі це відомо. Поглянь.
Поглянь униз.
На нього.
На… це.
Що це таке? Дай щиру відповідь на це запитання.
Це він?)
Ні.
(Тоді що це таке?)
Це те, у чому він був тут… такий собі носій. Головного (того, що з’явилося на світ і що ми любили) вже немає. Хоч воно й було частиною того, що ми любили (а любили ми те, який у нього, цього поєднання іскри й носія, був вигляд, як він ходив, і бігав підстрибом, і сміявся, і пустував), але ось це, що лежить переді мною, — менша частина того, що було таке нам любе. Без тієї іскри ось це — те, що тут лежить, — то лише…
(Подумай це. Ну ж бо, вперед. Дозволь собі промовити подумки це слово.)
А може, не варто?
(Воно правдиве. Це допоможе.)
Не треба мені його вимовляти, сповнюватися відповідними почуттями і відповідно діяти.
(Перетворювати це на фетиш — теж неправильно.)
Я піду, я вже йду, не треба мене більше переконувати.
(Але ти все ж вимов це, заради правди. Просто вимов те слово, яке приходить тобі на думку.)
Ех, хлопчику мій, хлопчику…
(Без тієї іскри те, що тут лежить, — то лише…
Ну, скажи це!)
М’ясо.
Як же недоречно…
Недоречнішого висновку годі й придумати.
Я спробував ще раз, вкладаючи в цю спробу чи не всього себе:
Залиштеся тут, благав я. Ви можете йому допомогти. Ще й як можете. Можете зробити йому ще багато добра. Як по правді, то зараз ви, можливо, допоможете йому більше, ніж будь-коли у тій попередній місцині.
Адже його вічне життя повисло на волосинці, сер. Якщо він зостанеться тут, його спіткає таке лихо, якого вам і не уявити.
Тож забаріться, затримайтесь, не біжіть стрімголов геть, сідайте собі он там, влаштовуйтеся зручніше і почувайтеся як удома, просто погайте трохи час…
Заклинаю вас.
Я думав, це допоможе. Ні, не допомагає. Не треба мені знову на це дивитися. Коли мені треба буде подивитися на Віллі, я зроблю це у своєму серці. Як належиться. Там, де він ще цілий та неушкоджений. Якби я міг з ним порадитися, то він, безперечно, моє рішення схвалив би; сказав би, що так, усе правильно, а тепер мені треба йти і більше сюди не приходити. У нього була така шляхетна натура. Найбільше його серцю було до вподоби добро.
Як же це добре. Любий мій хлопчик. Він завжди знав, як учинити правильно. І спонукав би до цього й мене. Так я зараз і зроблю. Хоч це й нелегко. Усі дари — тимчасові. І з цим даром я розлучаюся всупереч своїй волі. Дякую за нього Тобі, Боже. Чи світе. Хай хто мені його дав, смиренно дякую і сподіваюсь, що ставився до нього належним чином і так само належним чином ставитимусь до нього й надалі.