І на самій середині
Увійшов до хати,
І казав себе помалу
В море опускати.
І от в море щораз глибше
Соломон спускався,
І що море в собі має-
Все то роздивлявся.
Опускався ... ба вже й мало
Ланцюга бог має,
Аж тут рак до него лізе
І його вітає:-
«Здоров, царю Соломоне!
З моря підіймайся:
Дно побачити морськеє
Ти не сподівайся.
Двадцять літ жию я в морі
І донизу йду я,
Но дна моря не дістати,
Поки не умру я.
Може, ти і дна достанеш,
Як ланцюг урветься,
Но вже світу повидати
Більше не прийдеться!.»
І не зміряв він і моря,
Як не зміряв неба,
І пізнав він, що тих річів
Міряти не треба.
XXII
Но не так-то швидко, люде,
Теє все робилось,
Як писалось на папері,
Як нам говорилось.
Соломон прийшов до себе
Да і нагадався,
Що йому на світі жити
Тілько рік остався.
А тут він іще давненько
Мав то на предміті,
Що безсмертна гора їдна
Єсть на білім світі.
Що до неї лиш достатись -
Вічне можна жити.
Давай туди доставатись -
Нічого робити!
Узяв хліба, узяв солі,
Помолився богу.
Вийшов тихо із палацу
І пішов в дорогу.
І іде він, а бог з неба
Тілько поглядає:
«Соломоне. Соломоне! -
Стиха промовляє,-
Хоть крутися, не вертися,
Нічого діяти:
Видно діло, годі жити,
Треба умирати.
Хоть крутися, не вертися,
Смерть перед тобою,
Ти якраз зійдешся з нею
Під горою тою».
XXIІІ
Де стоїть гора безсмертна -
Колись люде знали,
Лиш тепер - нещастя наше -
Всі позабували.
На горі тій жили люде
І не умирали.
Били камінь під горою,
Хмари будували.
І явився до них господь,
Каже все лишити і,
як тілько можна скоро,
Домовину збити.
Каже збити домовину
Да і гріб копати:
«Скоро син сюда Давидів
Прийде умирати!»
І пішли всі, дошки пилять,
Тешуть і рубають,
Незабавом під скалою
Й яму начинають.
Аж приходить син Давидів,
Сумно поглядає:
«Що то, люде, з того буде?» -
Він людей питає.
«Єсть на світі цар премудрий,-
Став їден казати. -
Він зоветься Соломоном
І іде вмирати.
І ми робим домовину,
Да і гріб копаєм,
А який він, коли прийде,-
Ми й самі не знаєм!»
XXІV
От тобі й гора безсмертна!
Думав вічне жити,
Аж приходиться на нії
Голову зложити.
Що Ж робити? ЯК зложити,
Не буду втікати!
Мудрий вміє в світі жити,
Вміє і вмирати.
«А чи маєте ви міру?» -
Соломон питає.
«А бог її святий має»,-
Хтось відповідає.
«Соломон із мене ростом,-
Беріть з мене міру!»
І узяли з него міру
На чистую віру.
Зняли міру і по нїї
Домовину збили,
А по тії домовині
Й яму припустили.
Припустили і скінчили,
«Почекайте, люде!
Ану, ваша домовина
Чи до міри буде?»
«Ану, справдії - кажуть люде,-
Ляж у домовину.
Чи якраз вона пристане
Давидову сину?»
І пристала домовина,
Ніби вона сама.
«Ану, в яму опустіте:
Чи пристане яма?»
Опустили його в яму:
«Ну, спасибі, люде,
Засипайте Соломона,
Другого не буде!»
(5-7 листопада 1856 р.)
5. БОГ НА ЗЕМЛІ
І
Перед тим, як мав на землю
Господь появитись,
Було гірко в світі жити,
Гірко І родитись.
Все в нім було зопсувалось,
Попереверталось,
І будівля світовеє
Мало що трималось.