В'єсь мені печені запах,
Що зготовила стара!»
Ось ввійшли, сидять, гостяться…
Лисенята стали граться.
«Бачиш, стрику,- Лис сказав,-
Мінка ловить вже курчата,
Міцько ж, бестійка завзята,
Вчора Утку сполював!»
«Справді, маєш чим гордиться! -
Рік Бабай.- Та й не дивниця:
В батька й діти удались!» -
«Так-то, так! Талант - незгірше,
Та виховання ще більше
Тут значить!» - відмовив Лис.
«Ну, та час нам в путь спішиться!»
«Що? - аж скрикнула Лисиця.-
Ти, Микито, знов кудись?
В царський двір? Та бійся бога!
Всиротить нас ся дорога!
Скрийся дома, схаменись!»
І сльозами залилася,
І руками вчепилася,
Щоб Микиту не пустить.
Він, її поцілувавши
І від себе відірвавши,
Каже: «Жінко люба, цить!
Цар не з'їсть мене там преці,
А назустріч небезпеці
Ліпше вийти, ніж в кутку
Дожидать на себе грому!
Я ж держу все по-старому
Філософію таку:
Наше все життя - війна є,
Кождий боресь в ній, як знає:
Сей зубами, той крильми,
Третій кігтями міцними,
Інший скоками прудкими…
Чим же боремося ми?
Ми ні силою не годні,
Ні, як карпи, многоплодні.
Ні нічвиди, як Сова,
Ані бистрі, як той Заєць,
В нас підмога лиш одна єсть -
Се розумна голова.
Нею треба нам крутити,
Ум, мов бритву, наострити,
Все обдумать в один миг,
Іншим сіті наставляти,
Але добре пильнувати,
Щоб самим не впасти в них!
Цар ось грозить нам війною.
Хоть-то я не маю бою
Перед військом тим його,
Та все ліпше в самій річи
Зразу злому запобічи,
Ніж чекать бог зна чого.
А на те вже я, небого,
Чую в собі сили много!
До таких я штук привик.
А подумати, як цупко
Я почну брехати, любко,
Аж свербить мене язик!»
Ще раз цілувались в лиця,
І потішилась Лисиця;
Але брами всі замкнуть
Наказав Микита й жваво
Стежечками вліво, вправо
Почвалав з Бабаєм в путь.
Гріє сонце, небо чисте,
Ліс шумить, тріпочесь листя,
Цвіти пахнуть - просто рай!
Лис любуєсь красотою,
Та, прибитий гризотою,
Сумно штильгає Бабай.
«Стрику, що тобі такого? -
Весело рік Лис до нього.-
Тьфу, об землю лихом вдар!
Бач, що тут краси довкола!
Блиск який, тепло і воля!
Хто живий, той нині цар!»
«Ой небоже,- рік Бабай,-
Ти так надто не брикай!
Не уйдеш ти кари!
Де ж пак, Цапу в торбу дати
Голову Зайця й послати
Се цареві в дари!»
«Ха-ха-ха! - смієсь Микита.-
Штучка дешева й сердита!
Дуже нею я горджусь.
Трошки цар, мабуть, просапавсь,
Поки правди в ній долапавсь…
Та щоб карі буть - а дзусь!
Нині хто рад жить, не схнути,
Той святим не може бути,
Як в пустині той монах.
Кождий тут держись на тузі,
Хто не хоче по заслузі
Бути другому в зубах.
Яць скакав поперед мене,
Мов дитя новохрещене,
Мов дразнив: «Ану, злови!»
Аж мені так стало млісно,
Що я хап його, й незвісно,
Як він став без голови.
Ну, а Цап! Скажи, будь ласкав!
Він на мене в суді траскав:
«Винен, винен! Най умре!»
А як я вспів відбрехатись,
То він лізе цілуватись!
Най же чорт його бере!
Що ж, мій гріх, а його шкода.
Вбійство, пімста - се ж є мода
Скрізь загальна у звірів.
І сам цар грабує чисто,
А не хоче особисто,
Шле медведів і вовків».
І всміхнувсь Микита стиха,
Нюх табаки взяв і чихав,
А відтак сказав оп'ять:
«Ет, все байки, мій Бабайку!
Слухай лиш отсюю байку,
Що я хочу розказать.
Кажуть: кара за рабунок!
Ось тобі такий трафунок,
Як наш брат хтів чесно жить.
Є товар, є грошей досить,
Він не скупиться, ще й просить,
А хоч кинь, не мож купить.
Раз от я і Вовк Неситий,
Кинувши гостинець битий,
На мандрівку ми пішли.
Ба, зайшли за ліс, за води,-
Ні притулку, ні господи,
Лиш степи, луги були.
Тут нас сонце припікає,
Ба, вже й голод дотискає,
Аж тут зирк. Лоша пасесь!
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж острить зуби,
Шкіра вся на нім трясесь.
Сів, бідняга, важко сапа…
А з Лошатком мама Шкапа,
Вкрасти вже вона не дасть.
Каже Вовк: «Піди, Микитко,
Запитай ту Шкапу швидко,
Чи Лоша нам не продасть?»
Я пішов, вклонивсь їй низько.
«Що, матусю, пасовисько
Тутка маєте незгірш?
Та й Лошатко! От пахолок!
Чей його нам на виховок
Продасте за добрий гріш?»
«Що ж, купуйте, люди божі!
Я й не що великі гроші