— Ти їх торкнувся? — суворо запитала вона Хмарка.
— Н-ні, — геть збентежений, зойкнув малий. — Я тільки…
— Дивися, — Попелапка підвела його вперед, аж поки він майже не ткнувся носом у кущ. Вогнесерд ніколи не чув, щоб вона була настільки розлючена. — Дивися, але не смій торкатися. Це тис. Його ягоди такі отруйні, що їх називають душогубницями. Навіть одненька може тебе вбити.
Очі Хмарка стали круглі, наче повня. Йому відняло мову, і він нажахано витріщився на Попелапку.
— Та гаразд, — уже лагідніше нявкнула вона, кілька разів заспокійливо лизнувши його плече. — Тепер же нічого не трапилось. Але дивись уважно, щоб знову не помилитися. І ніколи, ти чуєш, ніколи не їж того, чого ти не знаєш.
— Не буду, Попелапко, — пообіцяв Хмарко.
— Тоді чухай по ягоди, — Попелапка допомогла кошеняті підвестися. — І клич мене, як тільки щось знайдеш.
Хмарко побрів геть, раз чи двічі озирнувшись через плече. Вогнесерд іще не бачив його настільки сумирним. Яким би хоробрим не було кошеня, воно пережило справжній шок.
— Добре, що ти була тут, Попелапко, — нявкнув він, відчуваючи провину через те, що не знав достатньо, аби самому застерегти Хмарка. — Ти стільки всього вивчила від Жовтоіклої.
— З неї добрий вчитель, — відповіла Попелапка. Вона обтрусила кілька грудок снігу зі своєї шерсті й рушила до гаю вслід за Хмарком. Вогнесерд ішов поруч, усе нагадуючи собі сповільнюватись, щоб не переганяти її.
Цього разу Попелапка помітила.
— Знаєш, моїй нозі вже ніколи не буде краще, ніж зараз, — тихенько нявкнула вона. — Не хочеться залишати кубло Жовтоіклої, але ж не можу я сидіти там вічно.
Попелапка озирнулася на Вогнесерда. У її очах більше не було пустотливих іскор — у синій глибині тепер були тільки біль та непевність.
— Не знаю, що я робитиму.
Вогнесерд потягнувся до неї та заспокійливо потерся щокою.
— Синьозірка знатиме.
— Може, — знизала плечима Попелапка. — Ще змалечку, від кошеняти, я хотіла бути схожою на Синьозірку. Вона ж така шляхетна, вона ціле своє життя віддала Клану. Але, Вогнесерде, що я тепер зможу йому віддати?
— Я не знаю, — визнав вояк.
Усе життя кота нерозривно пов’язане із Кланом, від кошеняти через новака до вояка, а далі чекає спочинок, шанований усіма похилий вік серед старійшин. Вогнесерд гадки не мав, що трапляється з котами, які так сильно калічаться і стають непридатними для вояцького життя, для тривалих сторожових виправ, для мисливства і сутичок. Навіть королеви, які дбають про кошенят у яслах, колись були войовницями, вони набували необхідних навичок, щоб прогодувати і захистити свою малечу.
Попелапка була хоробра й розумна, а до нещасного випадку демонструвала безмежну енергію й відданість Клану. «Це все провина Тигрокігтя, — похмуро подумав Вогнесерд. — Він залишив свій слід і у нещасті Попелапки».
— Тобі варто піти до Синьозірки, — вголос припустив він. — Запитай, що вона про це думає.
— Може й варто, — знизала плечима кицька.
— Попелапко! — перебив їх вигук Хмарка. — Ходи глянь, що я знайшов!
— Уже йдемо, Хмарку! — Попелапка пошкандибала вперед, уже веселіше нявкаючи до Вогнесерда. — Мабуть, цього разу якась беладона.
Вогнесерд спостерігав, як вона йде. Він сподівався, що Синьозірка зможе якось допомогти Попелапці гідно жити у Клані. Його колишня новачка мала рацію. Синьозірка була чудовою провідницею не тільки на полі бою і справді дбала про всіх своїх котів.
Знаючи це, Вогнесерд був тим паче збентежений, пригадуючи її реакцію на сказане Сіротонею. Чому Синьозірка вчинила так дивно, коли він сказав, що двоє Річкових вояків колись були Громовими кошенятами? Ця історія настільки її роздратувала, що змусила навіть заплющити очі на небезпеку, що йшла від Тигрокігтя.
Вогнесерд похитав головою й побрів услід за Попелапкою. Синьозірку оточувала якась глибоко прихована таємниця, і він почав відчувати, що збагнути її понад його сили.
Розділ 8
Вогнесерд схилився біля ясел, спостерігаючи, як кошенята смокчуть материнське молоко. На якусь мить він відчув захват, споглядаючи цих малюків, майбутнє Клану.
Тоді щось промайнуло в його голові. У Громовому Клані не було настільки дрібних кошенят. Звідки вони взялися? Вогнесерд поволі перевів погляд із кошенят на їхню матір, але побачив лише сріблясто-сіру шерсть. Королева не мала обличчя.