Під деревами на верхівці виярка сніг був не настільки глибокий, де-не-де виднілися бурі смуги голої землі. Коли троє котів зачаїлися, Вогнесерд почув шкряботіння маленьких лапок і вловив запах мишки. Він автоматично став у мисливську стійку і ковзнув уперед, ледве ступаючи на кінчики лап, щоб не сполохати здобич. Мишка не знала про його присутність, вона стояла до нього задом і теребила упале зернятко. Коли Вогнесерд був уже за хвіст від неї, він кинувся і майже негайно тріумфально повернувся до друзів, стискаючи зубами здобич.
— Гарна робота, — озвалась Піскошторма.
Вогнесерд пригорнув мишу землею, щоб забрати її згодом.
— Наступна за тобою, Орляколапе, — нявкнув він.
Новак гордо підніс голову, а тоді почав скрадатися вперед, зиркаючи туди-сюди. Вогнесерд побачив чорного дрозда, що копирсався в ягодах під кущем гостролисту, але стримався.
Орляколап помітив пташку чи не одночасно з Вогнесердом. Тихесенько, лапа за лапою, він рушив до неї. Кілька разів крутнув крижами з боку на бік, готуючись до стрибка. Спостерігаючи за молодим котом, Вогнесерд подумав, що той чекав на мить довше, ніж треба. Дрізд почув його і злетів, але Орляколап кинувся за ним і, з усіх сил стрибонувши, збив на льоту.
Не випускаючи здобич із лап, він повернувся до Вогнесерда.
— Я погано розрахував час, — визнав він. — Надто довго чекав, правда ж?
— Можливо, — відповів Вогнесерд. — Але не хнюп носа. Ти спіймав здобич, і саме це важливо.
— Коли повернемось, можеш віддати дрозда старійшинам, — нявкнула Піскошторма.
Орляколап прояснів.
— Так, я… — почав він. Його перебив пронизливий, переляканий вереск, що лунав із лощовини.
Вогнесерд повернувся.
— Це наче кошеня кричить!
Разом із Піскоштормою та Орляколапом він кинувся на звук. Вибравшись із лісових хащ, коти кинулися до краю байраку і глянули вниз.
— Великий Зореклане! — видихнула Піскошторма.
Просто під ними виднівся вгодований чорно-білий звір. Вогнесерд відчув кислий запах борсука. Він ніколи ще не бачив цих тварин наживо, хоч не раз чув, як вони гучно бродять лісом. Масивною, пазуристою лапою борсук намагався сягнути розколини між двома каменюками, в якій сховався Хмарко.
— Вогнесерде! — верещав малий котик. — Допоможи!
Вогнесерд відчув, як наїжачилась кожнісінька шерстинка на його тілі. Він кинувся вниз до яру, оголивши передні пазури для нападу. Десь боковим зором помічав Піскошторму та Орляколапа, що мчали трішки позаду обабіч нього. Вогнесерд упився пазурами в бік борсука, і величезна тварюка з ревом повернулася, клацаючи щелепами. Звір був швидкий. Можливо, він навіть ухопив би Вогнесерда, якби збоку не наскочив Орляколап, націлившись кігтями йому в очі.
Борсук мотнув головою назад, туди, де Піскошторма впилася зубами у його задню лапу. З усіх сил відбиваючись, він відкинув її геть, і вона впала у сніг.
Вогнесерд знову накинувся і кігтями розпанахав борсучий бік. Краплини багряної крові впали на сніг. Борсук загарчав, але вже задкуючи. Коли Піскошторма знову підвелась і підійшла вперед, відпльовуючись, він повернувся і пошкутильгав геть із яру.
Вогнесерд повернувся до Хмарка.
— Тебе поранили?
Хмарко виліз із розколини, тремтячи усім тілом — з голови до подушечок лап.
— Н-ні.
Вогнесерд відчув невимовне полегшення.
— Що трапилось? Де Ряболиця?
— Я не знаю. Ми собі гралися, а тоді я повернувся і нікого не побачив. Я вирішив пошукати тебе, аж тут борсук… — він перелякано нявкнув і укляк, поклавши голову на лапи.
Вогнесерд уже витягнув голову, щоб лизнути його та заспокоїти, коли це Піскошторма сказала:
— Вогнесерде, глянь.
Вогнесерд повернувся. Орляколап лежав на боці, а з його задньої лапи на сніг сочилася кров.
— То дрібниця, — простогнав він, хоробро намагаючись звестися на лапи.
— Ану полеж, поки ми глянемо, — наказала Піскошторма.
Вогнесерд підбіг до нього й оглянув рану. На щастя, подряпина на лапі була довга, але неглибока, тож кровотеча вже майже припинилась.
— Пощастило тобі, дяка Зореклану, — нявкнув він. — І ти врятував мене від жахливого укусу. Це було дуже хоробро, Орляколапе.
Очі новака засяяли від такої похвали.
— Це не було дуже хоробро, — несміливо нявкнув він. — У мене не було багато часу на роздуми.
— Вояк не впорався б краще, — нявкнула Піскошторма. — Але що той борсук робив тут удень? Вони ж нічні мисливці.
— Мабуть, голодний, як і ми, — здогадався Вогнесерд. — Інакше не напав би на когось настільки великого, як Хмарко, — він повернувся до кошеняти і допоміг йому підвестись. — Ходімо, відведу тебе до табору.