Хмарко озирнувся з надією. Більше нікого зі старійшин не було.
— То я можу йти? — запитав він.
— Прийдеш до Одноокої пізніше, — нявкнув Вогнесерд. — А тим часом можеш винести звідси брудні підстилки. Я тобі допоможу.
— І потурбуйтеся, щоб нові були сухими! — прогарчав Дрібновух.
Вогнесерд із Хмарком разом вигребли старий мох та верес і за кілька підходів винесли його за межі табору. Вояк показав кошеняті, як відмити лапи від мишачої жовчі у снігу.
— А зараз ми йдемо шукати свіжий мох, — нявкнув Вогнесерд. — Ходімо, я знаю гарне місце.
— Я вже втомився, — бідкався Хмарко, чапаючи вслід. — Я не хочу це робити.
— Ну, співчуваю, але ти мусиш, — відповів Вогнесерд. — Не журись, могло бути й гірше. Коли я ще був новаком, мене змусили доглядати за Жовтоіклою.
— За Жовтоіклою?! — здивувався Хмарко. — Фу, закладаюсь, вона була ще та буркотуха! Ти діставав від неї?
— Тільки на словах, — сказав Вогнесерд. — А словечка в неї гострі!
Хмарко коротко хихотнув. На щастя, він більше не бідкався. Малий добре попрацював, викопуючи мох з-під снігу, і навчився висушувати його.
Вони саме поверталися до табору з оберемками моху, коли це Вогнесерд помітив кота, що вислизнув із ялівцевого тунелю і попрямував угору лощовиною. Його кремезне тіло і смугасте хутро неможливо було не впізнати — це був Тигрокіготь.
Вогнесерд примружив очі. Воєвода начебто чаївся, раз по раз озираючись, а тоді поспіхом вийшов із тунелю і зник за виступом. Вогнесерд захвилювався. Щось тут було не так.
— Хмарку, — сказав він, поклавши свій оберемок моху на землю, — віднеси свій мох до старійшин, а тоді повернися по мій. Мені дещо треба зробити.
Хмарко кивнув головою і з повним ротом моху почимчикував до тунелю. Вогнесерд повернувся і побіг схилом до того місця, де зник Тигрокіготь.
Воєводи вже не було видно, але його нескладно було знайти за запахом і величезними слідами на снігу. Вогнесерд вирішив не поспішати, щоб Тигрокіготь його раптом не помітив.
Стежка вела крізь Високі Сосни повз Дереворізку. Вогнесерд раптом усвідомив, що Тигрокіготь прямує до угіддя Двоногів. У нього серце впало у п’яти. Невже воєвода збирався знайти його сестру Принцесу? Можливо, Тигрокіготь настільки розізлився на Хмарка, що хотів помститися його матері? Вогнесерд ніколи не розповідав Кланові, де саме жила Принцеса, але для Тигрокігтя нескладно було б визначити її запах, порівнюючи його із Хмарковим. Він трохи пригальмував, намагаючись ступати тихіше. На повороті біля куща ялівцю Вогнесерд краєм ока помітив якийсь рух. Це миша шкряботіла під гіллям.
Вояк не хотів зупинятися, щоб її вполювати, але здобич ніби сама просилася до нього. Кіт інстинктивно став у мисливську стійку і поповз до миші. За один стрибок він опинився прямо над нею, ще за мить здобич уже була закопана у сніг. Вогнесерд продовжив стежити за Тигрокігтем. Тепер він пришвидшив крок, хвилюючись, щоб за час його полювання воєвода не накоїв лихого.
Вогнесерд саме обходив повалену колоду, як раптом мало не наштовхнувся на самого Тигрокігтя, який біг у протилежному напрямку.
Воєвода від подиву став дибки.
— Ти, мишоголовий! — зашипів він. — Що ти тут робиш?
Спочатку Вогнесерд відчув полегшення. Очевидно, Тигрокіготь не міг за цей час дійти до угіддя Двоногів і скривдити Принцесу. Але потім він усвідомив, що воєвода пропалює його поглядом, повним підозри. «Він знає, що я за ним стежив», — із відчаєм подумав Вогнесерд.
— Я… я пішов із табору, щоб показати Хмаркові, де шукати мох, — затинаючись, відповів вояк. — А тоді вирішив ще трохи пополювати.
— Я не бачу тут жодної здобичі, — прогарчав Тигрокіготь.
— Я закопав її неподалік, — кивнув Вогнесерд у тому напрямку, звідки прийшов.
Воєвода примружив очі.
— Покажи.
Роздратований недовірою Тигрокігтя, Вогнесерд повів його назад і розгріб сніг там, де він щойно заховав мишу. — Задоволений?
Тигрокіготь насупився. На обличчі воєводи можна було прочитати його думки: він хотів звинуватити Вогнесерда в чомусь, але не мав до чого причепитися.
Нарешті Тигрокіготь гаркнув:
— Тоді йди полюй далі!
Воєвода нахилився, щоб підібрати Вогнесердову мишу, і попрямував до табору.
Вогнесерд провів його поглядом, а тоді побіг далі стежкою. Принаймні можна дізнатися, куди ходив Тигрокіготь. Час від часу він дослухався, аби пересвідчитися, чи не слідкує за ним воєвода, але нічого не чув, і згодом перестав зважати на це.