Тигрокігтеві помітки закінчилися біля живоплоту на території Двоногів. Вогнесерд походив туди-сюди під деревами, дивлячись під лапи. На снігу було багато різних слідів — забагато, щоб виокремити якісь одні. А ще багато незнайомих запахів. Нещодавно тут було кілька котів.
Вогнесерд наморщив носа від огиди. Котячі запахи перемішалися зі смородом воронячого їдла та відходів Двоногів. За винятком запаху Тигрокігтя неможливо було розібрати що-небудь. Вогнесерд замислився, присівши й умиваючи лапи. Він не міг визначити, чи зустрічався Тигрокіготь із тими невідомими котами, чи просто проходив поблизу їхніх слідів. Вояк уже збирався рушати назад до табору, коли почув позаду себе нявкіт:
— Вогнесерде! Вогнесерде!
Він скочив на лапи й озирнувся. На живоплоті край саду Двоногів сиділа його сестра Принцеса. Вогнесерд миттю заскочив на кущ і сів біля неї.
Принцеса гучно замуркотіла і потерлася об нього мордочкою.
— Вогнесерде, ти так схуд! — вигукнула вона, оглянувши брата. — Ти нормально харчуєшся?
— Ні, як і всі у Клані, — визнав він. — У таку погоду в лісі здобичі як кіт наплакав.
— Ти зараз голодний? — запитала сестра. — У моєму гнізді Двоногів є повна миска їжі, пригощайся.
На якусь мить Вогнесерд мало не піддався спокусі. У нього аж слинка потекла від думки поїсти щось, що не вміло втікати. Але здоровий глузд переміг. Як він міг повернутися до табору, повністю просякнувши запахом Двоногів? І до того ж вояцький правильник забороняв їсти самому, не нагодувавши спершу Клан.
— Дякую, Принцесо, але мушу відмовитися, — нявкнув Вогнесерд.
— Сподіваюся, ти хоч Хмарка годуєш, — стривожено пронявчала Принцеса. — Я тебе виглядала всі ці дні. Розкажи, як він.
— З ним усе чудово, — відповів кіт. — Він скоро стане новаком.
Очі Принцеси спалахнули гордощами, але Вогнесерд відчув під шкірою неприємне поколювання від непевності. Він знав, як це важливо для його сестри — віддати свого первістка Кланові. Не можна було дозволити їй засумніватися в тому, чи добре живеться Хмаркові у таборі.
— Хмарко дуже сильний та хоробрий, — промурчав Вогнесерд. — І розумний. «А ще галасливий, розбещений і нечемний, — додав він про себе. — Та Хмарко скоро навчиться жити у Клані».
— Я впевнений, із нього буде чудовий вояк, — нявкнув він.
Принцеса замуркотіла:
— Звичайно буде. Ти ж його навчиш.
Вогнесерд присоромлено смикнув вухами. Принцеса думала, що йому легко давалося вояцьке життя. Вона не знала про внутрішні проблеми, про те, як важко було робити правильний вибір, коли він дізнався про загрозу для Клану.
— Мені вже пора, — нявкнув вояк. — Я скоро знову прийду до тебе, а коли настане новолист, то приведу і Хмарка.
На прощання він із любов’ю лизнув Принцесу, і вона замуркотіла ще голосніше від думки про те, що невдовзі побачить своє улюблене кошеня.
Вогнесерд попрямував назад за слідами Тигрокігтя, озираючись на всі боки. Оскільки він сказав воєводі, що пішов полювати, то краще повернутися із здобиччю. Раптом кіт почув незвичний звук. Вогнесерд зупинився на хвилину й замислився, а тоді зрозумів. Десь неподалік крапала вода. Роздивившись навколо, він побачив сріблясту кульку на кінчику тернової гілки. Краплинка набучавіла і мерехтіла на сонці, а тоді упала й розтопила невелику дірочку на снігу.
Вогнесерд підвів голову. Тепер він ясно почув, як крапотить вода навколо. Легенький вітерець куйовдив його хутро. Кіт радісно усвідомив, що жорстокий гололист ось-ось буде позаду. Скоро прийде новолист, і здобичі знову побільшає. Настала відлига!
Розділ 10
Повернувшись до табору, Вогнесерд побачив, як Синьозірка виходить із ясел. Він швиденько кинув свою здобич на купу свіжини і поквапився до неї.
— Так, Вогнесерде, у чому справа? — запитала провідниця.
Голос її був спокійний, але в ньому відчувалася тривога. Вогнесерд знав, що ця прохолодність означала, що вона досі ще не пробачила йому розпитувань про загублених Громових кошенят.
Він шанобливо опустив голову.
— Синьозірко, я полював біля угіддя Двоногів, і…
— Чому там? — перебила Синьозірка. — Я іноді думаю, що ти забагато часу проводиш біля Двоногів, Вогнесерде.
— Я. я просто подумав, що там може бути більше здобичі, — затнувся молодий вояк. — Словом, коли я там полював, то винюхав якихось чужих котів.
Синьозірка нараз насторожилась. Вона прищулила вуха і вимогливо глянула на Вогнесерда.
— Скільки котів? З якого Клану?