— Не можу сказати скільки, — визнав Вогнесерд. — Принаймні п’ять чи шість. Але від них не пахне жодним Кланом, — пригадавши той запах, він аж наморщив носа. — Від них смердить воронячим їдлом, тож я точно можу сказати, що це не кицюні.
Синьозірка замислилась і, на величезне полегшення Вогнесерда, її ворожість почала зникати.
— Наскільки свіжий був запах? — запитала вона.
— Доволі свіжий. Тільки я не бачив там котів.
«Окрім Тигрокігтя», — подумки додав він.
Проте цю частину історії Вогнесерд вирішив поки що не переповідати Синьозірці. Провідниця явно не мала настрою вислуховувати нові звинувачення проти свого воєводи. До того ж у нього не було жодних доказів того, що Тигрокіготь якось пов’язаний із невідомими котами.
— Можливо, то волоцюги з угідь Двоногів? — припустила Синьозірка. — Дякую, Вогнесерде. Я попрошу чатових, що вирушатимуть у тому напрямку, добре все перевірити. Не думаю, що Громовому Клану насправді щось загрожує, але ж не можна на це не зважати.
Вогнесерд брів до табору, міцно стискаючи в зубах водяну мишку. З діамантово-блакитного неба яскраво сяяло сонце. Минуло лише два дні після їхньої з Принцесою зустрічі, а майже весь сніг уже розтанув. Щебетали пташки, гілля дерев укривав перший дрібненький поріст. І головне — знову з’явилася здобич. Уже значно легше було поповнити запаси свіжини, тож уперше за багато повень усі коти у Клані були ситі.
Коли Вогнесерд увійшов на терен, королеви саме витягали з ясел стару підстилку. Він кинув свою здобич на купу свіжини і відразу ж рушив їм на допомогу, втішений тим, що Хмарко теж допомагав кицькам.
— Я покажу кошенятам Ряболицьої, де знайти гарний мох! — гордо нявкнув він, тягнучи за собою чималий клапоть підстилки.
— Добра думка, — погодився Вогнесерд.
Він помітив, що навіть коли Тигрокіготь звільнив Хмарка від його обов’язку глядіти старійшин, той все одно увивався біля них і допомагав. Можливо, в кошеняті нарешті зажевріла якась іскорка відданості своєму названому Кланові.
— Але борсуків усе одно стережися!
Тоді Вогнесерд побачив Злотоквітку, що виходила з гнізда, котячи перед собою клубок моху. Її живіт округлився під вагою кошенят, яких вона виношувала.
— Привіт, Вогнесерде, — нявкнула королева. — Чи ж не чудово знову побачити сонечко?
Вогнесерд приязно лизнув їй плече.
— Скоро новолист, — нявкнув він. — Саме вчасно для твоїх кошенят. Якщо ти… — він урвав мову й озирнувся, почувши позаду себе голос Тигрокігтя.
— Вогнесерде, раптом тобі нічим більше зайнятися, крім як лялякати з королевами, я маю для тебе доручення, — прогарчав воєвода.
Вогнесерд прикусив язика, щоб випадково не нагрубіянити. Він полював цілісінький ранок, і оце щойно на хвильку спинився перевести дух та поговорити зі Злотоквіткою.
— Я хочу, щоб ти повів патруль уздовж нашої межі з Річковим Кланом, — правив воєвода. — Там уже кілька днів не було жодного кота. Тож тепер, коли посходив сніг, треба поновити мітки. І переконайся, що Річкові коти не полюють на наших землях. А якщо полюють, ти сам знаєш що робити!
— Добре, Тигрокігтю, — нявкнув Вогнесерд.
Мабуть, їжаки все-таки вчаться літати, подумав він, якщо вже Тигрокіготь поставив його на чолі чатових! А тоді збагнув, що воєвода був надто розумним, аби виявляти відкриту неприязнь перед усім Кланом. Ні, Тигрокіготь буде ставитися до нього так само, як і до решти вояків, щоб його ворожості не помітила Синьозірка.
«Я все ще тобі не довіряю!» — подумав Вогнесерд. А вголос нявкнув:
— Кого мені брати?
— Та кого завгодно. Чи тебе за лапку відвести? — пирхнув воєвода.
— Ні, Тигрокігтю.
Вогнесерд уже заледве стримувався. Ох, як же радо він би врізав пазурами прямісінько в пошрамовану морду воєводи. Натомість квапливо розпрощався зі Злотоквіткою й попрямував до вояцького кубла. Там була Піскошторма, вона лежала на боці та енергійно вмивалася, а Сіросмуг із Вітрогоном ділились язиками.
— Хто зі мною на патрулювання? — гукнув Вогнесерд. — Тигрокіготь хоче, щоб ми перевірили кордони з Річковим Кланом.
Сіросмуг після слів про Річковий Клан миттю підвівся, а от Вітрогон не дуже поспішав. Піскошторма перервала вмивання і глянула на Вогнесерда.
— Саме тоді, коли я сподівалася на хвилину спокою, — поскаржилась вона. — А то від світанку вже полюю.
Тон войовниці був цілком приязний, геть не схожий на той, який він чув від неї, коли тільки потрапив до Клану. Заледве Вогнесерд устиг про це подумати, як вона підвелась й обтрусилася.
— Але нічого, — продовжила Піскошторма. — Веди.