— Як щодо твого учня? — запитав Вогнесерд Сіросмуга. — Не хочеш і його взяти?
— Білошторм і Мишошубка позабирали новаків, — пояснив Вітрогон. — Усіх до одного — ну й дурні! Полюють свіжину для старійшин.
Вогнесерд вийшов із табору, відчуваючи, як поколюють його лапи, коли він стрибає улоговиною. Уже кілька повень не було нагоди добре побігати, не відморожуючи ноги у снігу, тож йому хотілося розім’яти м’язи.
— Рушимо до Сонячних Скель, — нявкнув Вогнесерд. — А звідти вгору межею до Чотиридерева.
Він біг достатньо повільно, щоб помітити вже готові розпуститися діамантово-зелені пагони свіжого орляка і перші бліді пуп’янки первоцвітів, що прокльовувалися зі своїх зелених прихистків. Повітря повнилося щебетом і свіжими запахами рослин.
Коли патруль вибрався на край лісу, Вогнесерд сповільнився і перейшов на ходу. Ген попереду шуміла ріка, нарешті звільнена від крижаних кайданів.
— Ми майже на кордоні, — тихенько нявкнув він. — Тепер треба бути напоготові. Тут можуть з’явитися Річкові коти.
Сіросмуг спинився і розтулив щелепи, щоб увібрати принесені вітром запахи.
— Нікого не відчуваю, — доповів він.
Вогнесерд подумав, що його друг, мабуть, розчарований відсутністю Срібнострумки.
— Та й у Річкових котів зараз має бути багато здобичі, якщо вже річка скресла, — додав Сіросмуг. — Чого б їм красти нашу здобич?
— Я б не довіряв Річковому Клану, — прогарчав Вітрогон. — Вони б і твоє хутро зі шкури вкрали, якби ти відвернувся.
Після цих слів Сіросмуг уже готовий був спалахнути.
— То ходімо, — нетерпляче нявкнув Вогнесерд, намагаючись відволікти свого друга, перш ніж той бовкне щось і видасть свою відданість одразу двом Кланам. — Гайда.
Він швидко кинувся в бік узлісся і вибіг на відкриті землі. Побачене змусило його різко загальмувати, а спогади про дивний сон вдарили його, наче обухом.
Просто перед ними земля плавно йшла під ухил, спускаючись до річки — чи того, що раніше було річкою. Напоєна талим снігом, швидкоплинна річка розмила береги й піднялася, розлившись аж на молоду зелену траву і спинившись за кролячий стрибок від Вогнесерда.
Над водою ледь виднілися чубчики рогози, а Сонячні Скелі здавалися лише купкою сірих острівців посеред блискотливого сріблястого плеса.
Так, відлига нарешті настала, але з нею прийшла і повінь.
Розділ 11
— Милий Зореклане! — зойкнула Піскошторма.
Вогнесердові забило подих від жаху. Він умить упізнав блискучий безмір води і згадав лиховісні слова Плямолистки: «Вода може загасити вогонь».
Вогнесерд настільки відволікся, намагаючись зрозуміти, чим ця повінь може загрожувати Кланові, що не помічав спроб Сіросмуга привернути його увагу, аж поки той не притулився до нього боком. Бурштинові очі товариша панічно палали. І не дивно — він переймався долею Срібнострумки.
З боку Річкового Клану берег був нижчий, отже, вода могла все затопити. А щодо табору на острові… Вогнесерд гадав, чи залишився від нього хоч сухий клаптик. Незважаючи на все, він встиг полюбити Срібнострумку, коли познайомився з нею ближче, і пройнявся глибокою повагою до Мрячконіжки та Сіротоні. Важко було уявити, що вони мусили переселитися зі свого табору або — ще гірше — потонули.
Вітрогон підступив до краю води і глянув на інший берег.
— Річковому Кланові це не сподобається, — сказав він. — Але в цьому є й перевага для нас: вони не зможуть зайти на нашу територію.
Вогнесерд відчув, як напружився Сіросмуг, почувши нотку задоволення в голосі Вітрогона. Він кинув на товариша застережливий погляд, а вголос зауважив:
— Ми тепер не можемо патрулювати кордон. Краще повернутися до табору та доповісти про це. Ходімо, Сіросмуже, — твердо додав Вогнесерд, помітивши, як його друг ще раз схвильовано глянув на протилежний берег.
Як тільки Синьозірка дізналася новини, вона заскочила на Високий Камінь і видала звичний клич:
— Нехай усі коти, достатньо дорослі для полювання, прийдуть під Високий Камінь на зборище Клану.
Одразу звідусіль почали збігатися коти. Вогнесерд зайняв своє місце попереду гурту. Він роздратовано помітив, що Хмарко прискакав за Ряболицею, хоча був ще замалий для зборища. Біля входу в тунель із папороті слухали Жовтоікла та Попелапка. Навіть Хвостолом вийшов зі свого кубла — його привела Мишошубка.
Світлий ранок закінчувався. Хмари скупчилися і затулили сонце. Легкий подув змінився сильним вітром і зараз розгулював галявиною, змушуючи тремтіти всіх котів під Високим Каменем. Вогнесерд також дрижав, хоча й не знав напевне, від холоду чи від тривоги.