— Вогнесерде! Вогнесерде, сюди!
Вогнесерд знову штовхнув пліт, намагаючись спрямувати його на голос друга. Він віддалився, і його голова занурилася у воду. Кашляючи й давлячись, кіт пробирався до берега. Усього за кілька хвостів від нього на суші стояв Сіросмуг.
На мить Вогнесерд подумав, що вони вже майже припливли. Він глянув на кошенят, і раптом його пройняв жах. Їхній пліт розвалювався!
Вогнесерд безпомічно спостерігав, як гілки під сірим котиком розступилися, і його забрала течія.
Розділ 12
— Ні! — закричав Сіросмуг, кидаючись до потопаючого кошеняти.
Вогнесерд втратив їх із поля зору. Кошеня, що залишилось на плаву, жалібно квилило. Воно намагалося зачепитися за тростину, яку відносило течією. З останніх сил Вогнесерд припустив уперед, вхопився зубами за карк маляти і відштовхнувся, намагаючись вибратися на сухе.
За кілька митей він відчув під лапами камінці і спромігся стати. Напівмертвий від виснаження, вояк виповз на берег і поклав кошеня на траву одразу ж над лінією води. Маленькі оченята досі були заплющені, Вогнесерд не був навіть певен, чи живий ще цей малюк.
Глянувши вниз за течією, він побачив, як Сіросмуг також вибирається на мілке, міцно тримаючи зубами сіре кошеня. Сірий кіт підійшов до Вогнесерда і лагідно опустив маля на землю.
Вогнесерд торкнувся носом до обох кошенят. Вони лежали нерухомо, але їхні бочки рівномірно підіймалися та спадали — малюки дихали.
— Дяка Зореклану, — пробурмотів Вогнесерд.
Він заходився вилизувати чорне кошеня так, як це, за його спостереженнями, робили королеви в яслах. Кицьки-матусі проводили язиком проти шерсті, щоб збадьорити кошеня і зігріти його. Сіросмуг присів біля друга і робив те саме із сірим кошеням.
Невдовзі чорне здригнулося і викашляло трохи річкової води. Сіре не опритомнювало трохи довше, але нарешті також закашлялось водою й розплющило оченята.
— Вони живі! — сповненим полегшення голосом вигукнув Сіросмуг.
— Так, але без мами довго не протягнуть, — зауважив Вогнесерд. Він обережно обнюхав чорне кошеня. Річкова вода змила більшість запахів його Клану, але слабенька нотка ще відчувалась.
— Річковий Клан, — нявкнув він, геть не здивувавшись. — Треба забрати їх додому.
Із Вогнесерда миттю випарувалося все завзяття на думці про те, що доведеться перепливати повноводну річку. Він мало не втонув, рятуючи цих кошенят, і зараз почувався геть виснаженим. Його лапи змерзли й задубіли, а шерсть промокла до самої шкіри. Зараз йому найбільше хотілося залізти до свого кубла і проспати там цілу повню.
Сіросмуг, який досі не відходив від сірого кошеняти, здається, почувався так само. Його густе хутро обліпило тіло, а бурштинові очі були широко розплющені від тривоги.
— Думаєш, ми зможемо перебратися на той бік? — нявкнув він.
— Ми мусимо, або кошенята загинуть, — зусиллям волі звівшись на лапи, Вогнесерд знову підняв чорне кошеня за карк і рушив униз за течією. — Подивимось, може, як ти кажеш, вдасться перейти по камінню.
Сіросмуг рушив за ним, несучи кошеня понад мокрою травою, до води.
Коли ріка трималася берегів, випнуте з-під води каміння забезпечувало легкий шлях до земель Річкових котів. Найдовший стрибок із каменя на камінь був лише у хвіст довжиною, і Річковий Клан міг контролювати землі обабіч річки.
Зараз же паводок повністю вкрив камені. Але там, де вони колись випиналися понад водою, зараз навпоперек через річку лежало лише мертве повалене дерево з оббілованою корою. Вогнесерд вирішив, що деякі його гілки, мабуть, зачепилися за підводне каміння.
— Хвала Зореклану! — вигукнув він. — Можемо перейти по дереву.
Вояк якомога міцніше схопив кошеня й увійшов у воду, прямуючи до тріснутої основи стовбура. Кошеня, побачивши такий вир за якийсь мишачий хвіст від свого носа, заходилось нявкотіти і безсило відбиватися.
— Ану тихо, ви обоє, — гаркнув Сіросмуг, на мить опустивши своє кошеня на землю, щоб міцніше вхопитися. — Підемо шукати вашу маму.
Вогнесерд не був певен, що перелякане кошеня все зрозуміло, але воно принаймні знову розслабилось, тож його було легше нести. Вояку довелося високо підняти голову, щоб не намочити малюка дорогою до дерева. На щастя, плисти не довелося, і Вогнесерд учепився лапами в м’яку, прогнилу деревину. Опинившись нагорі, він з усіх сил намагався не зісковзнути із гладенького, слизького стовбура. Лапа за лапою, обережно, наче малюючи пряму лінію, Вогнесерд рушив до протилежного берега. За ним шумувала ріка, раз у раз захльостуючи стовбур, ніби пориваючись понести його і котів за собою, униз за течією. Вогнесерд озирнувся на Сіросмуга, який ішов услід, обличчя друга виражало суцільну зосередженість.