На дальньому кінці стовбур переходив у суцільне плетиво зламаних гілок. Вогнесерд виглядав, де можна протиснутися крізь них так, щоб не ушкодити малого. Усе важче було знайти місце, щоб безпечно ступити. Уже не було жодної гілки, здатної витримати його вагу, а до протилежного берега ріки залишалося ще кілька лисячих хвостів. Вогнесерд глибоко вдихнув, низенько присів і стрибнув. Передні його лапи вдарились об тверду землю берега, а задні ще шалено борсалися в бистрині потоку. На них ринула вода, і кошеня знову почало смикатися. Вогнесерд міцно стиснув зуби на його карку і, впившись пазурами в м’яку землю, продовжував дертися вгору, аж поки опинився на безпечному березі. Він зробив іще декілька кроків і нарешті лагідно опустив малого.
Роззирнувшись, Вогнесерд побачив, що Сіросмуг виповзає з води трошки нижче за течією. Сірий вояк опустив кошеня на траву й обтрусився від води.
— Яка ж гидотна річкова вода, — плюнув він.
— Подивись на це позитивно, — запропонував Вогнесерд. — Принаймні вона відіб’є твій запах. Річкові коти тепер не дізнаються, що то ти був вояком, який зайшов у їхні угіддя. Бо якби дізналися…
Він затнувся, коли троє котів вилетіли з кущів просто позаду Сіросмуга. Упізнавши Леопардошубку, воєводу Річкового Клану, і вояків — Чорнокігтя і Каменешуба, Вогнесерд уже почав подумки готуватися до найгіршого. Змусивши себе зрушити з місця, він пройшов уздовж берега і став поруч із Сіросмугом, який також звівся на лапи. Друзі зустріли ворогів пліч-о-пліч.
Вогнесерд подумав, чи не підслухали, бува, Річкові вояки його із Сіросмугом бесіду. Громові коти були надто виснажені, щоб вистояти в бійці проти патруля сильних, свіжих вояків. Вогнесердові аж у голові запаморочилося, коли він спробував зосередитись для бійки і підготувати до неї свої геть замерзлі лапи. Але, на його величезне полегшення, Річкові коти спинилися за кілька хвостів від них.
— І що ж це? — прогарчала Леопардошубка.
Її плямиста золотава шерсть наїжачилась, а вуха прищулились.
Чорнокіготь, що став біля неї, закопилив губи у вищирі.
— Чому ви влізли на наші землі? — вимогливо запитав він.
— Ми не влазили, — тихенько нявкнув Вогнесерд. — Ми витягли з річки двох ваших кошенят.
— Ви думаєте, ми це заради забави ледь не загинули? — не стримався Сіросмуг.
Каменешуб підійшов, щоб обнюхати кошенят.
— Ай справді! — його блакитні очі розширились від подиву. — Це кошенята Мрячконіжки!
Річкова королева недавно привела кошенят, і Вогнесерд знав про це. Але він навіть не здогадувався, що це ті самі врятовані малюки. Зараз Вогнесерд навіть сильніше зрадів, що вони із Сіросмугом врятували малих. Але Річкові коти не мали здогадатися, що Мрячконіжка мала друзів у Громовому Клані.
Проте Леопардошубка не квапилася розслаблятися.
— Як нам знати, що ви намагалися врятувати цих кошенят? — вищирилась вона. — Може, ви хотіли їх украсти.
Вогнесерд витріщився на неї. Важко було повірити, що їх звинувачують у викраденні, адже вони із Сіросмугом ризикували життям у цьому потоці.
— Не будь такою мишоголовою! — кинув він. — Ніхто з Громового Клану не намагався викрасти ваших кошенят, коли ми могли просто перейти річку по кризі. Чого б це нам зараз таке робити? Ми ж самі мало не загинули!
Леопардошубка замислилась, але Чорнокіготь рушив уперед і агресивно потягнувся до Вогнесердового обличчя. Рудий вояк зашипів, готовий відбити удар.
— Чорнокігтю! — гостро нявкнула Леопардошубка. — Назад! Ці коти все пояснять Кривозору. От і побачимо, чи він їм повірить.
Вогнесерд уже відкрив рота, щоб заперечити, але слова так і залишилися несказаними. Їм доведеться піти з Річковими котами. Вони із Сіросмугом були настільки виснажені, що не мали жодного шансу на перемогу в бійці. Принаймні так Сіросмуг зможе дізнатися, як там Срібнострумка.
— Гаразд, — нявкнув Вогнесерд. — Сподіваюся тільки, що ваш провідник бачить те, що в нього перед носом.
Леопардошубка рушила вздовж берега. Чорнокіготь, узявши одне кошеня, загрозливо крокував біля Вогнесерда із Сіросмугом, а Каменешуб замикав процесію, несучи іншого малюка.
Коли вони досягли табору Річкового Клану, Вогнесерд побачив, що їхній острів тепер відділяв від берега широкий канал. Низько схилене гілля верб полоскалося у воді. У просвітах не було видно жодного кота, зате Вогнесерд ясно бачив срібну воду, що плюскотіла серед кущів навколо табору.