Леопардошубка спинилася, стривожено дивлячись на острів.
— Вода ще піднялася, відколи ми пішли з табору, — нявкнула вона.
Поки воєвода говорила, на схилі, де Вогнесерд із Сіросмугом колись ховалися перед зустріччю із Срібнострумкою, пролунав крик:
— Леопардошубко! Сюди!
Озирнувшись, Вогнесерд побачив Кривозора, який виходив з-під прихистку чагарів. Світла плямиста шубка провідника геть промокла, хутро стирчало навсібіч, а звихнена набік щелепа надавала йому такого вигляду, наче він сміється з патруля та його в’язнів.
— Що трапилось? — запитала Леопардошубка, щойно вони підійшли до Кривозора.
— Табір затопило, — відповів провідник. Його голос був безбарвний і надламаний. — Довелось перейти сюди.
Поки він говорив, ще двоє чи троє котів обережно вийшли з кущів. Вогнесерд помітив, як просвітлів Сіросмуг, побачивши серед них Срібнострумку.
— І що ж ви нам принесли? — мовив далі Кривозір. Він примружив очі, глянувши на Вогнесерда і Сіросмуга. — Шпигунів Громового Клану? Наче нам і без того мало клопотів!
— Вони знайшли кошенят Мрячконіжки, — пояснила йому Леопардошубка, даючи знак Чорнокігтю й Каменешубу принести кошенят. — Кажуть, що витягли їх із ріки.
— Жодному слову не вірю! — крикнув Чорнокіготь, опустивши кошеня на землю. — Не можна вірити Громовим котам.
На згадці про кошенят Срібнострумка повернулася і знову зникла в кущах. Кривозір підійшов уперед і обнюхав два нерухомі клубочки хутра. Кошенята поволі очунювали від заціпеніння і вже намагалися сісти, хоч і досі були мокрі з голови до лап.
— Кошенята Мрячконіжки зникли, коли затопило табір, — зауважив Кривозір, звертаючи холодний погляд своїх зелених очей на Вогнесерда і Сіросмуга. — Як сталося, що їх знайшли у вас?
Друзі обмінялися кислими поглядами, обоє були роздратовані від перевтоми.
— Ми перепливли річку, — саркастично нявкнув Вогнесерд. — Пробралися до вашого табору так, що нас ніхто не помітив, а тоді…
Його перебив гучний крик. Мрячконіжка вилетіла з кущів і кинулася просто до них.
— Мої кошенята! Де мої кошенята?
Вона припала біля малих, що лежали там, як дві пухнасті купки нещастя. Королева ошаліло роззиралася навсібіч, наче ще якісь коти хотіли їх у неї відібрати. Тоді почала ретельно вилизувати кошенят, намагаючись приголубити обох одночасно. Каменешуб притиснувся до неї та заходився бурмотіти їй на вухо якісь заспокійливі слова.
Срібнострумка вийшла з кущів слідом за Мрячконіжкою і спинилася біля свого батька, Кривозора, не зводячи очей з Громових котів. Вогнесерд із величезним полегшенням побачив, як її погляд байдуже ковзнув Сіросмугом. Вона їх не видасть, він був певен цього.
Услід за Срібнострумкою виходили все нові й нові коти, зацікавлено обступаючи патруль і Громових вояків. Вогнесерд упізнав Сіротоню, яка теж не подала й знаку, що бачила його раніше, та Багношуба — Річкового медикота. Багношуб присів біля Мрячконіжки, оглядаючи її кошенят.
Усі коти були наскрізь промоклі. Шерсть щільно обліплювала їхні тіла, тож було помітно, що вони ще худіші, ніж зазвичай. Вогнесерд завжди уявляв собі Річкових котів тлустими і ситими, добре відгодованими річковою рибою. Але Срібнострумка розповіла йому, що Двоноги під час зеленлисту таборували десь біля річки і за той час украли всю їхню здобич. Двоноги давно вже пішли з лісу, але Річковий Клан не міг рибалити, поки вода була скута кригою. А тепер замість того, щоб принести їм довгоочікувану здобич, річка і зовсім вигнала котів із табору.
Незважаючи на свої жалощі, Вогнесерд не міг не помітити неприязнь у їхніх очах і ворожість, яку виказували прищулені вуха та нервові помахи хвостами. Громовим воякам доведеться неабияк постаратися, аби переконати Кривозора, що вони й справді врятували кошенят.
Але провідник принаймні дав їм можливість усе пояснити.
— Розкажіть, що сталося, — наказав Кривозір.
Вогнесерд почав із того моменту, коли він почув квиління кошенят і побачив, як вони чіпляються за купку гілля посеред ріки.
— Відколи це Громові коти стали ризикувати життям заради нас? — зневажливо втрутився Чорнокіготь, коли Вогнесерд описував, як вони витягували кошенят із бистрини на берег.
Вогнесерд стримав злостиву відповідь, уже готову зірватися з його язика, а Кривозір зашипів на свого вояка:
— Цить, Чорнокігтю! Хай говорить. Якщо він бреше, ми невдовзі про це дізнаємось.
— Та не бреше він, — озвалася Мрячконіжка, все ще заходячись біля своїх малюків. — Ну чого б це Громовий Клан крав кошенят, коли коти у всіх Кланах і так заледве можуть себе прогодувати?