— Ти ж навіть не зможеш сказати комусь, що ці кошенята твої, Сіросмуже. А ти, Срібнострумко, — додав він, повертаючись до Річкової киці, — ти ж не зможеш сказати нікому зі свого Клану, хто їхній батько.
— То й байдуже, — не погодилась Срібнострумка, вилизуючи своє хутро. — Я знатиму. А решта мене не обходить.
Сіросмуг не здавався настільки впевненим.
— Але ж це дурість, що вони не можуть знати, — буркнув він. — Ми ж не зробили нічого, вартого осуду.
Сірий вояк притулився до Срібнострумки і безпомічно глянув на Вогнесерда.
— Я розумію, що ти вважаєш саме так, — важко погодився Вогнесерд. — Але ж із цього не буде нічого доброго, Сіросмуже, сам знаєш. Вони будуть Річковими кошенятами.
Йому аж замакітрилось, коли він подумав про проблеми, які ці кошенята можуть спричинити в майбутньому. Коли з них повиростають вояки, Сіросмугові, можливо, доведеться воювати проти них! Йому доведеться розриватися між відданістю своїм дітям і відданістю Клану і вояцькому правильнику.
«Чи було все так само із Мрячконіжкою і Каменешубом? — думав він. — Чи доводилось їхній Громовій матері битися проти них?» Він пригадав Дубосерда, який намагався захистити їх від Громового Клану. І як же Річковий вояк пояснював це їм? Така ситуація не вкладалася в голові, а тепер усе починалося знову, з новими кошенятами.
Проте Вогнесерд розумів, що зараз казати про це марно. Озираючи кущі на випадок, якщо з’явиться якийсь кіт, він нявкнув:
— Нам час іти. Уже майже сонцепік. Нас у таборі чекатимуть.
Сіросмуг лагідно торкнувся носика Срібнострумки.
— Вогнесерд правду каже, — промурмотів він. — Нам уже час. І не переймайся. Вони будуть найгарнішими кошенятами в цілому лісі.
Срібнострумка розчулено глянула на нього та ніжно замуркотіла.
— Я знаю. Ми з цим якось впораємось.
Вона стояла і дивилася, як Вогнесерд і Сіросмуг виходять із кущів та прямують униз схилом до річки. Сіросмуг постійно озирався, наче не міг витримати саму думку про те, щоб покинути Срібнострумку.
Вогнесерду ж здавалося, що у його грудях лежить холодний, важенний камінь. «Скільки ще це може тривати, — думав він, — перш ніж хтось дізнається?»
Навіть перейшовши на протилежний берег, на землі Громового Клану, Вогнесерд ще відчував, як його буквально притискає до землі тривога. Він з усіх сил намагався не думати про цю проблему. Зараз значно важливіше було вирішити, що сказати, коли хтось помітить їхню відсутність.
— Я так думаю, нам варто пополювати ще трохи, — пояснив він Сіросмугові. — Тоді принаймні…
Проте його перебив радісний нявкіт на узліссі:
— Вогнесерде! Вогнесерде!
Вогнесерд, не вірячи власним очам, витріщився на маленького білого котика, що саме вибіг із орляка на узлісся. Хмарко!
— Побий мене грім! — вилаявся Сіросмуг.
Вогнесерд рушив назустріч кошеняті, відчуваючи, як усередині нього все холоне.
— Хмарку, що ти тут робиш? — запитав він. — Я ж тобі сказав сидіти в яслах.
— Я за вами стежив, — гордо оголосив Хмарко. — Від самого табору.
Глянувши в ясні сині очі кошеняти, Вогнесерд відчув, що треба чекати біди. Тепер у них немає жодних шансів прослизнути назад до табору з байкою про досвітнє полювання. Хмарко явно бачив, як вони переходять річку.
— Я йшов на ваш запах аж до тих підводних каменів, — не вгавав Хмарко. — Вогнесерде, що ви із Сіросмугом робили на Річкових землях?
І перш ніж Вогнесерд устиг бодай обміркувати відповідь, в розмову втрутився ще один голос — низьке, загрозливе гарчання.
— Так, я теж хотів би дізнатися. Якщо можна.
Побачивши Тигрокіготя, що виходив із сухого брунатного орляка, Вогнесерд відчув, як його покидають сили. Він стояв із напівроззявленим ротом — здавалося, що паніка геть відключила його мозок.
— Вогнесерд дуже сміливий! — нявкнув Хмарко. — Він ходив на особливе вояцьке завдання.
— Та ну? — прошипів Тигрокіготь, а в його очах спалахнула цікавість. — Він тобі не сказав, що то було за особливе завдання?
— Ні, але я можу вгадати, — Хмарко аж нетямився з радощів. — Вони із Сіросмугом шпигували за Річковим Кланом, отак. Вогнесерде, а ти…
— Цить, малий, — урвав його Тигрокіготь. — Ну? — він повернувся до Вогнесерда. — То це правда?
Вогнесерд глянув на Сіросмуга. Його друг заціпенів, втупивши нажаханий погляд у воєводу. Очевидно, корисних порад чекати не доводилось.
— Ми хотіли побачити, як високо піднялись паводки, — нявкнув Вогнесерд. Ну бо ж це була не зовсім брехня.