Розділ 15
— Ну й ну, невже це наш свіженький новак Вогнелап?
Вогнесерд відволікся від своєї водяної миші і побачив Довгохвоста, який підбирався до нього, розмахуючи хвостом.
— Готовий до тренування? — форкнув вояк. — Тигрокіготь призначив мене твоїм виховником.
Вогнесерд проковтнув останній шматок миші й підвівся. Він здогадувався, що трапилося. Синьозірка розповіла Тигрокігтеві про їхнє покарання, і той, не гаючи часу, організував перший патруль. Очевидно, він підібрав двох котів, які, м’яко кажучи, були не в захваті від Вогнесерда і могли контролювати кожен його крок.
Сіросмуг біля нього скочив на лапи і підступив до Довгохвоста.
— Стеж за словами, — вищирився він. — Ми не новаки!
— Дивно, я чув трохи інше, — відповів Довгохвіст, задоволено облизуючись, ніби щойно смачно попоїв.
— Можемо тобі допомогти виправити слух, — зашипів Вогнесерд, смикаючи хвостом. — Як там твоє здорове вухо?
Довгохвіст позадкував. Він добре пам’ятав появу Вогнесерда в таборі. Кіт, якого дражнили кицюнею, люто бився із Довгохвостом, не показуючи й сліду страху. Вогнесерд знав, що хоч усій забули Довгохвостову поразку, роздерте вухо вояка буде нагадувати про це завжди.
— Обережніше зі словами, — спалахнув переляканий кіт. — Тигрокіготь вам хвости повідгризає, якщо ви мене зачепите.
— Воно того варте, — відрубав Вогнесерд. — Назви мене ще раз Вогнелапом — і побачиш.
Довгохвіст не відповів, лише повернув голову і лизнув своє бліде хутро. Вогнесерд послабив стійку і гаркнув:
— Тоді ходімо. Якщо йдемо на лови, то краще виходити зараз.
Вони із Сіросмугом вибігли з ялівцевого тунелю до байраку. За ними дріботів Довгохвіст, роздаючи накази, де варто полювати, ніби був за головного. Та як тільки коти опинилися в лісі, Вогнесерд із Сіросмугом з усіх сил почали його ігнорувати.
День був холодний та похмурий, сіялася мжичка. Важко було знайти яку-небудь здобич. Сіросмуг помітив якийсь рух серед папороті й пішов глянути, що там, але Вогнесерд уже майже здався. Раптом він побачив зяблика, який порпався біля корінців лісового горіха. Кіт припав до землі й поплазував до пташки, поки та безтурботно метушилася.
Він збирався стрибнути, рухаючи стегнами з боку в бік, як раптом Довгохвіст вереснув:
— І ти це називаєш стійкою? Та кролик без ноги може краще за тебе!
Поки він говорив, зяблик скрикнув і сполохано випурхнув.
Розлючений Вогнесерд обернувся і засичав:
— Це все через тебе! Він тебе почув і…
— Що ти кажеш, — нявкнув Довгохвіст. — Не треба виправдовуватися. Ти не міг би зловити і дохлої миші.
Вогнесерд прищулив вуха і вищирився, готуючись напасти. Та раптом усвідомив, що його навмисне провокують. У Довгохвоста вийшла би чудова історія для Тигрокігтя про те, як на нього напав Вогнесерд.
— Ну й добре, — прогарчав вояк крізь зуби. — Якщо ти такий вправний, покажи нам, як треба.
— Навряд чи тут залишиться здобич після того, як ти всіх розлякав, — форкнув Довгохвіст.
— І хто тепер виправдовується? — відрізав Вогнесерд.
Довгохвіст не встиг відповісти, бо з кущів вистрибнув Сіросмуг із водяною мишою в зубах. Він кинув її перед Вогнесердом і почав рити землю, щоб закопати здобич.
Довгохвіст скористався тим, що їх перебили, і вислизнув у прохід у папороті.
Сірий вояк спостерігав за ним.
— Що з Довгохвостом? Він виглядає так, ніби мишачої жовчі напився.
Вогнесерд знизав плечима.
— Нічого. Ходімо далі.
Після того як Довгохвіст їх залишив, двоє вояків ще до заходу сонця наносили до табору солідну купу свіжини.
— Візьми дещо для старійшин, — попросив Вогнесерд товариша, коли вони принесли останню здобич. — Я піду до Жовтоіклої та Попелапки.
Він підібрав білочку і попрямував до кубла медикицьки. Жовтоікла стояла біля розколини у камені, перед нею сиділа Попелапка. Колишня Вогнесердова новачка виглядала щасливою і збудженою. Вона сиділа струнко, обгорнувши хвостиком лапи, а її блакитні очі були зосереджені на Жовтоіклій. Молода кицька уважно слухала.
— Можна розжувати листки жовтозілля і змішати їх з ягодами лікувального ялівцю, — сказала медикицька. — Із цього вийде добра припарка від болю в суглобах. Хочеш спробувати її приготувати?
— Гаразд! — нявкнула Попелапка. Вона звелася на лапи й обнюхала купку трав, яку Жовтоікла поклала на землю. — Вони гіркі на смак?
— Ні, — відповіла Жовтоікла. — Але намагайся не проковтнути нічого. Від маленької кількості нічого страшного не буде, але якщо ковтнеш забагато, то болітиме живіт. Вогнесерде, що ти хотів?