На якусь мить Вогнесерд уявив страшну картину, як десь у глибинах лісу ці двоє котів повертаються проти нього і вбивають його. Він змусив себе прогнати ці думки. Не треба себе накручувати, як кошеня, що слухає байки старійшин. Поза сумнівом, Тигрокіготь висуватиме йому геть невиправдані вимоги, а Довгохвіст насолоджуватиметься кожним моментом цього походу, але Вогнесерд не боявся труднощів. Він доведе, що є справжнім вояком!
Шанобливо розпрощавшись із Синьозіркою, Вогнесерд побіг галявиною вслід за Тигрокігтем і Довгохвостом — геть із табору.
Сонце підбивалося все вище, а небо ставало ясно-голубе, поки коти прямували лісом до Чотиридерева. Листя папороті обважніло сяйливими крапельками роси, що обтрушувалася на хутро Вогнесердові, коли він мчав підліском. Щебетали пташки, гілочки шаруділи молоденьким зеленим листячком. Нарешті настав новолист.
Слідуючи за Тигрокігтем, Вогнесерд не раз відволікався на спокусливе шарудіння у підліску, де метушилася здобич. Через деякий час воєвода дозволив їм спинитися і пополювати для самих себе. «Якийсь у нього підозріливо гарний настрій», — подумав Вогнесерд. Воєвода навіть похвалив полум’яношубого вояка за влучний стрибок на винятково прудку мишку. І Довгохвіст утримався від ущипливих коментарів.
Коли коти рушили далі, шлунок Вогнесерда був наповнений мишкою, яку він щойно з’їв. Неспокій як лапою зняло. У такий день він не міг не почуватись оптимістично, тож ясно, що вони принесуть Синьозірці хорошу звістку.
Нарешті вояки піднялись на схил і глянули вниз, на потічок, що протікав землями Громового Клану, відділяючи їх від Чотиридерева. Тигрокіготь протяжно і тихо зашипів, а Довгохвіст згорьовано зойкнув.
Вогнесерд поділяв їхні почуття. Зазвичай цей потічок був достатньо мілкий, щоб кіт міг без проблем перейти його, навіть не замочивши лап — просто стрибаючи з каменя на камінь. Тепер же вода розлилася блискотливим безміром на обидва береги, а посередині, там де зазвичай протікав струмок, зараз нуртувала бистрина.
— І хто піде на той берег? — озвався Довгохвіст. — Бо я не горю бажанням.
Не озвавшись ані словом, Тигрокіготь пішов угору течією, рухаючись самісіньким берегом паводка до Громошляху. Земля поволі йшла під гору, і вже невдовзі Вогнесерд побачив, як із-під сяйливої поверхні води де-не-де видніються купини трави і кущики орляка.
— Тут уже не так глибоко, як було, коли востаннє розвідував Білошторм, — нявкнув Тигрокіготь. — Спробуємо перейти.
Вогнесерд відверто сумнівався, що струмок тут виявиться достатньо мілким, але залишив ці сумніви при собі. Він знав, що варто йому заперечити — і, як завжди, посипляться насмішки й натяки на його комфортне минуле кицюні. Тож рудий вояк мовчки пішов за Тигрокігтем, який уже забрів у воду. Важко було не помітити, як нервово пряв вухами Довгохвіст, заходячи у воду поруч із ним.
Вода холодила лапи Вогнесерда. Він обережно просувався вперед, зигзагами проходячи найкоротший шлях до протилежного берега — з одної купини трави на іншу. Бризки води, які кіт здіймав своїми рухами, блискотіли на сонці. Одного разу на нього несподівано плигнула жабка, мало не збивши з лап. Проте Вогнесерд спромігся зберегти рівновагу, з усіх сил впившись кігтями у промоклий дерен.
Просто попереду потік ставав брунатним від намулу, вимитого з річища. Він був занадто широкий, щоб кіт зміг його перестрибнути, а брід цілком сховався під водою. «Сподіваюся, Тигрокіготь не накаже нам плавати», — здригнувшись, подумав Вогнесерд.
І тільки-тільки ця думка промайнула в голові, як він одразу ж почув голос Тигрокігтя:
— Сюди! Погляньте!
Воєвода стояв вище за течією, тож Вогнесерд рушив до нього. Тигрокіготь із Довгохвостом залишилися на березі потічка. Перед ними на воді лежала гілка, явно занесена сюди течією, і простягалась вона практично від одного берега до іншого.
— Саме те, що треба, — вдоволено крекнув Тигрокіготь. — Вогнесерде, перевір, чи вона безпечна, гаразд?
Вогнесерд невпевнено глянув на гілку. Вона була значно тонша, ніж повалене дерево, яким він переходив на землі Річкового Клану. З неї навсібіч стирчали галузки із сухим листям. Гілка тихенько потріскувала, наче течія знову хотіла її забрати.
Із будь-яким старшим вояком, навіть із самою Синьозіркою, Вогнесерд би для початку обговорив безпечність такого завдання. Але жоден кіт не обговорював накази, одержані від Тигрокігтя.