— Злякався, кицюню? — уколов його Довгохвіст.
Раптово Вогнесерд спалахнув рішучістю. Він не викаже страху перед цими котами, він не дасть їм нагоди пліткувати про це перед цілим Кланом. Вищиривши зуби, вояк ступив на кінець гілки.
Вона негайно прогнулася під його вагою, тож кіт впився в неї зубами, намагаючись зберегти рівновагу. Брунатний потік мчав просто під його лапами, і на якусь мить Вогнесерду здалося, що ось він шубовсне прямісінько в ці глибини.
Проте вояк зберіг рівновагу. Він почав обережно просуватися вперед, акуратно ставлячи лапу за лапою. Тонесенька гілка прогиналася з кожним кроком. Галузки чіплялись за шерсть, вибиваючи його з рівноваги. «Ми так ніколи не дістанемось до Зборища», — подумав Вогнесерд.
Поступово він дійшов майже до середини потоку, де течія була найсильніша. Гілка, що все вужчала, тут стала завтовшки, як його хвіст. Важко було навіть знайти місце, щоб поставити лапу. Зупинившись, Вогнесерд оцінив відстань, яку залишилося подолати. Чи можна було вже безпечно перестрибнути?
І тут гілка під ним накренилася. Кіт інстинктивно ще міцніше вчепився в неї кігтями. Раптом до нього долинув крик Тигрокігтя:
— Вогнесерде! Повертайся!
Якусь мить Вогнесерд іще балансував. Тоді гілка знову хитнулася і раптом зірвалася, підхоплена швидкоплинним потоком. Вогнесерд остаточно втратив опору, і коли до нього знову долинув крик воєводи, над його головою саме зімкнулися хвилі.
Розділ 17
Навіть занурившись у воду, Вогнесерд однією лапою тримався за гілку. Він почувався так, наче доводилось битися з якимось колючим дерев’яним ворогом. Галузки навіть під водою хльоскали його і смикали за хутро, а подих бульбашками виходив у темну воду. Кіт спромігся випірнути над водою, але не встиг навіть ковтнути повітря — гілка перекрутилася, і він знов опинився знизу.
Від жаху в нього з’явився якийсь незвичайний спокій, наче час сповільнився. Якась частина Вогнесердового розуму наполягала відпустити гілку і пробиватися до поверхні. Але тоді він іще більше ризикує життям — у сильній течії плисти було неможливо. При такому напорі води єдине, що він міг зробити, це вчепитися кігтями в гілку і триматися. «Зореклане, допоможи!» — ошаліло думав Вогнесерд.
Його почуття уже почали розчинятися у спокусливій темряві, коли гілка знову перевернулася і він виринув на поверхню. Вояк учепився в неї, задихаючись і відпльовуючись. Обабіч нього так само нуртувала вода, і берега не було видно. Він спробував підтягтися, але хутро просякло водою і було надто важке, а лапи задубіли від холоду. Вогнесерд не знав, скільки ще зможе так протриматися.
І щойно він зрозумів, що сил більше немає, щось рвучко зупинило гілку. Вона задрижала по всій довжині, так що Вогнесерд мало не відпустив її. З останніх сил намагаючись утриматися, він почув, як хтось вимовляє його ім’я. Труснувши головою, Вогнесерд побачив, що протилежний кінець гілки течією прибило до каменя, який врізався у воду.
На камені сидів Довгохвіст, схилившись до води.
— Ворушись, кицюню! — прогарчав він.
З останніх сил Вогнесерд почав дряпатися гілкою. Галузки шмагали його по обличчю. Він відчув, як гілка знову схитнулася, і кинувся на камінь, зачепившись за нього передніми лапами. Але задня частина його тіла була ще над водою. Заледве кіт торкнувся каменя, як гілку, за яку він тримався, закрутило і понесло потоком.
На єдину страшну мить Вогнесердові здалося, що його спіткає та ж доля. Камінь був гладенький — не вчепитися. Тоді Довгохвіст потягнувся вниз, і Вогнесерд відчув, як на його загривку змикаються щелепи. Так, за допомогою Довгохвоста, він і дряпався вгору, аж поки не опинився на самому вершечку каменюки. Тремтячи з голови до лап, кіт викашляв кілька ковтків річкової води, перш ніж підвести голову.
— Дякую, Довгохвосте, — тільки й видихнув Вогнесерд.
На обличчі вояка не смикнувся жоден м’яз.
— Нема за що.
А з-за скелі вже поспішав Тигрокіготь.
— Ти поранився? — запитав він. — Можеш іти?
Усе ще тремтячи, Вогнесерд підвівся. Він обтрусився від води, яка стікала з нього просто-таки потоками.
— Ус…усе гаразд, Тигрокігтю.
Тигрокіготь відступив трохи назад, щоб уникнути зливи крапель, які розліталися з Вогнесердового хутра.
— Обережно, ми вже достатньо намокли, — він знову підійшов до Вогнесерда і похапцем його обнюхав. — Так. Ти повертаєшся в табір. Насправді, ми всі повертаємось. Ніхто не перейде через ці води, ти це чудово продемонстрував.