Вогнесерд кивнув і мовчки пішов за воєводою до лісу. Зараз, змерзлий і стомлений, він хотів лише одного — згорнутись клубочком і подрімати десь на осонні.
Але хоч кінцівки його здавалися кам’яними, у голові крутився вихор страху і підозр. Тигрокіготь послав його на ту гілку, хоч кожному котові було ясно, яка вона небезпечна. Вогнесерд не міг відкараскатись від підозри, що воєвода зумисне розхитав її, щоб він напевне впав у розбурханий потік.
Але ж не на очах Довгохвоста?! Зрештою, Довгохвіст урятував його. Хоч Вогнесерд недолюблював Довгохвоста, він мусив визнати, що цей кіт учинив так, як велів правильник Клану — допоміг іншому вояку, який потрапив у халепу.
А все ж таки Тигрокіготь міг розхитати гілку так, щоб Довгохвіст цього не помітив або ж просто не зрозумів, що, власне, відбувається. Вогнесерд і радий був би запитати вояка, але знав, що той негайно повідомить про це самого Тигрокігтя.
Тоді він подивився на воєводу і побачив неприховану ненависть у його очах. Вогнесерд зустрівся з поглядом цих бурштинових очей, і Тигрокіготь примружився, демонструючи невимовлену погрозу. У цю мить усе стало зрозумілим: Тигрокіготь справді намагався його вбити. Цього разу не вдалося. А як щодо наступного? Втомлений мозок Вогнесерда відкинув найочевиднішу відповідь. Наступного разу Тигрокіготь подбає про те, щоб його задум був успішним.
Поки патруль дійшов до табору, тепленьке сонце новолисту підсушило Вогнесердове хутро, але сам він був настільки виснажений, що заледве перебирав лапами.
Піскошторма, яка саме вилежувалась на сонечку біля вояцького кубла, підвелася, щойно забачивши Вогнесерда, і негайно підійшла.
— Вогнесерде! — вигукнула вона. — Жахливо виглядаєш! Що трапилось?
— Нічого особливого, — промурмотів Вогнесерд. — Я просто…
— Вогнесерд трішки поплавав, от і все, — втрутився Тигрокіготь. Він глянув згори вниз намолодого вояка. — Ходімо, треба ще відзвітувати Синьозірці.
Воєвода рушив тереном до Високого Каменя, Довгохвіст дріботів за ним. Вогнесердові довелося рушити услід, однак Піскошторма не відставала, підтримуючи його на лапах своїм теплим тілом.
— Ну? — запитала Синьозірка, коли гурт котів постав перед нею. — Ви знайшли, де можна перейти убрід?
Тигрокіготь похитав своєю масивною головою.
— Неможливо. Вода надто висока.
— Але всі Клани повинні прийти на Зборище, — зауважила Синьозірка. — Зоряний Клан розлютиться, якщо ми бодай не спробуємо знайти сухий шлях. Тигрокігтю, розкажи докладно, куди ви пішли.
Воєвода почав детально описувати вранішні події, включно з Вогнесердовою спробою перейти річку по гілці.
— Це був хоробрий вчинок, але геть дурний і нерозважливий, — прогарчав він. — Я вже подумав, що це вартуватиме йому життя.
Піскошторма озирнулась, явно вражена. Але Вогнесерд знав, як знав і Тигрокіготь, що в нього просто не було вибору: йому було наказано перейти потік по тій злощасній гілці.
— Будь обережнішим надалі, Вогнесерде, — застерегла його Синьозірка. — А зараз краще піди до Жовтоіклої, а то ще застудишся.
— Зі мною все гаразд, — відповів Вогнесерд. — Мені просто треба поспати, от і все.
Синьозірка примружилась.
— Це був наказ, Вогнесерде.
З усіх сил намагаючись не позіхнути, він шанобливо схилив голову.
— Так, Синьозірко.
— Приходь до кубла, як закінчиш, — нявкнула Піскошторма, лизнувши його. — Я принесу тобі свіжини.
Вогнесерд вдячно нявкнув і нетвердою ходою рушив до Жовтоіклої. На галяві було порожньо, але коли він гукнув медикицьку на ім’я, вона негайно вистромила голову зі свого кубла в розколині каменя.
— Вогнесерде? Могутній Зореклане, та ти схожий на білку, що впала з дерева! Що з тобою трапилось?
Поки Вогнесерд розповідав, Жовтоікла підійшла ближче. Попелапка з’явилася слідом за нею. Молода кицька з широко розплющеними очима слухала історію про те, як він мало не втонув.
Вогнесерд не зміг не пригадати, як Попелапка сама покалічилась біля Громошляху. Ще одне нещастя, сплановане Тигрокігтем? Це не кажучи вже про холоднокровне вбивство Рудохвоста. Йому вже голова йшла обертом від знемоги, але Вогнесерд не міг заспокоїтися. Він усе думав, як спинити Тигрокігтя, перш ніж іще хтось стане жертвою нестримних амбіцій воєводи.
— Добре, — кинула Жовтоікла, уриваючи його неспокійні думки. — Ти сильний кіт і не мав би застудитися, але пересвідчитись ніколи не зайве. Попелапко, які симптоми слід шукати, коли кіт отак промокає?
Попелапка негайно сіла струнко, обгорнувши лапи хвостом. Не зводячи погляду з Жовтоіклої, вона протарабанила: