— Ускладнене дихання, загальна слабкість, п’явки у шерсті.
— Чудово, — буркнула Жовтоікла. — Уперед.
Попелапка дуже обережно заходилась обнюхувати Вогнесерда, лапкою прогортаючи хутро, щоб напевне не пропустити жодної п’явки, яка могла б присмоктатись до шкіри.
— Як дихається, Вогнесерде? — лагідно запитала вона. — Відчуваєш слабкість?
— Ні, усе гаразд, — відповів вояк. — Просто хочу проспати до наступної повні.
— Думаю, з ним усе гаразд, Жовтоікло, — звітувала Попелапка. Вона притулилася до Вогнесерда і кілька разів лагідно його лизнула. — Тільки не стрибай більше в ріки, домовились?
Жовтоікла гучно муркнула:
— Гаразд, Вогнесерде, можеш іти відпочивати.
Попелапка вельми здивувалась.
— А ти його хіба не перевіриш? Раптом я щось пропустила?
— Навіщо мені його перевіряти, — відповіла Жовтоікла. — Я ж тобі, Попелапко, довіряю.
Стара кішка потягнулася, вигнувши дугою свою кощаву спину, а тоді знову розслабилась.
— Я тобі все одно мала дещо сказати, — провадила вона. — Тут стільки мишоголових котів, що зустріти когось бодай із половиною клепки вже велика радість. Ти швидко вчишся, та й ладнаєш із хворими котами.
— Дякую, Жовтоікло! — випалила Попелапка, ще більше чудуючись такій нечуваній похвалі з уст медикицьки.
— Ану тихо, я ще не закінчила. Так от, я старію, тож час мені подумати про те, щоб знайти собі учня. Попелапко, як ти ставишся до того, щоб стати наступною медикицькою Громового Клану?
Попелапка аж підскочила. Її очі сяяли, вона вся тремтіла від захвату.
— Ти це серйозно?
— Звісно ж, я це серйозно, — гаркнула Жовтоікла. — Я не базікаю просто тому, що в мене голосочок гарний.
— Ну, тоді я згодна, — промурмотіла Попелапка, з гідністю піднявши голову. — Я хочу цього більше за все-все на світі!
Вогнесерд відчув, як його серце закалатало швидше. Він так уболівав за Попелапку. Спершу коли думав, що вона може померти, потім коли зрозумів, що через каліцтво їй ніколи не бути вояком. Вояк пригадував, як його колишня учениця у безнадії гадала, яка від неї може бути користь у цьому житті. Аж ось, здається, Жовтоікла знайшла ідеальний варіант. Побачити молоду кицю такою щасливою й радісною, впевненою у своєму майбутньому — це було навіть більше, ніж Вогнесерд міг очікувати.
Окрилений вояк рушив до кубла, щоб розділити свіжину з Піскоштормою й нарешті поспати.
Коли ж він прокинувся, кубло вже заливало проміння призахідного сонця. Його штурхав Сіросмуг.
— Прокидайся, — нявчав друг. — Синьозірка збирає віче.
Вогнесерд вийшов із кубла і побачив Синьозірку, що вже стояла на верхівці Високого Каменя. Біля неї була Жовтоікла. Коли всі коти зібралися на терені, саме медикицька заговорила першою.
— Коти Громового Клану, — гукнула вона. — Я маю для вас оголошення. Як ви добре знаєте, я не молода киця. Пора мені взяти собі учня. Тож я обрала собі єдиного кота, з яким можу нормально ладнати… І єдиного кота, який ладнає зі мною. Вашою наступною медикицею буде Попелапка.
Терен сповнився радісним муркотінням. Попелапка сиділа біля підніжжя каменя, її очі сяяли, а гладенька шерсть виблискувала. Вона сором’язливо опустила голову, коли весь Клан раптом заходився її вітати.
— Попелапко, — спромоглась перекричати шум Синьозірка. — Чи згодна ти стати ученицею Жовтоіклої?
Попелапка підвела голову і глянула в очі провідниці.
— Так, Синьозірко.
— Тоді на середині повні тобі належить вирушити до Уст Матері, щоб Зоряний Клан прийняв тебе у присутності інших медикотів. Із тобою будуть усі найщиріші помисли Громового Клану.
Жовтоікла зістрибнула, чи радше зісковзнула, зі скелі, щоб привітати Попелапку дотиком носа. Інші коти також скупчилися навколо учениці. Вогнесерд помітив Орляколапа, який щільно притулився до своєї сестри, аж палаючи від радощів. Навіть Тигрокіготь підійшов і нявкнув їй кілька слів. Очевидно, що Попелапка була популярним кандидатом на цю важливу посаду.
І собі вітаючи кицьку, Вогнесерд шкодував, що інші проблеми не вдасться вирішити настільки легко.
Розділ 18
Сонце сідало вже втретє, відколи Вогнесерд мало не потонув. Молодий вояк саме вмивався біля свого кубла, вилизуючи хутро шорстким язиком. Йому з голови не йшла думка про ту пригоду на річці. Якби тоді не пощастило, він зараз би смакував річкову воду. Коли Вогнесерд повернув голову, щоб помити спинку, то почув шурхіт кроків, які поступово наближалися. Не встиг він підвести голову, як над ним уже височів Тигрокіготь.