— Тепер тобі треба з’їсти цієї трави. Треба спинити кровотечу.
Вогнесерд відірвався від свого кошеняти. Його дихання вирівнялось, тож загалом, здавалося, небезпека минула. Зараз йому більш за все кортіло дізнатися, що відбувається просто перед ним. Вогнесерд чув, як гарчить Попелапка:
— Тримайся, Срібнострумко!
А тоді голосний, панічний крик Сіросмуга:
— Срібнострумко!
Почувши такий розпач у голосі свого друга, Вогнесерд більше не зміг залишатися осторонь. Облишивши кошеня, він пробрався вперед, до Попелапки. Вояк нагодився саме тоді, коли Срібнострумка підвела голову і слабко провела язиком по обличчю Сіросмуга.
— Прощай, Сіросмуже, — прошепотіла вона. — Я кохаю тебе. Подбай про наших кошенят.
Її срібне смугасте тіло востаннє потужно здригнулося. Голова відкинулась назад, лапи смикнулись, і більше королева не ворушилася.
— Срібнострумко, — прошепотіла Попелапка.
— Ні, Срібнострумко, ні, — Сіросмуг нявчав дуже тихо й лагідно. — Не йди. Не залишай мене.
Він схилився над її обм’яклим тілом, лагідно тручись об нього. Але срібляста киця не ворушилась.
— Срібнострумко! — завив Сіросмуг, відкинувши голову назад. Його голосіння розітнуло тишу повітря надвоє. — Моя Срібнострумка померла!
Попелапка ще якусь хвилю припадала до тіла, натискаючи на живіт, але, зрештою, визнала свою поразку. Вона сіла, просто втупившись у нікуди, її очі були безбарвні й холодні.
Вогнесерд устав і підійшов до майбутньої медикицьки.
— Попелапко, кошенята живі, — промурмотів він.
Вона відповіла йому поглядом, від якого йому похололо на серці.
— Але їхня мати мертва. Я втратила її, Вогнесерде.
Жахливе голосіння Сіросмуга досі відлунювало серед скель. Тигрокіготь повернувся і, пройшовши повз котів, поклав свою масивну лапу сірому вояку на потилицю.
— Припини тут скиглити.
Сіросмуг затих, радше, мабуть, через шок і виснаження, аніж підкоряючись наказу воєводи.
Тигрокіготь обвів усіх поглядом.
— Ну а тепер хтось мені розкаже, що тут відбувалося? Сіросмуже, ти знаєш цю Річкову кішку?
Сіросмуг підвів голову. Його очі були порожні та холодні, як два камінці.
— Я її кохав, — прошепотів він.
— Що… і це твої кошенята? — геть сторопів Тигрокіготь.
— Мої зі Срібнострумкою, — у ньому зажевріла іскорка непокори. — І знаю я, що ти скажеш, Тигрокігтю. Можеш не напружуватись. Мені на це байдуже.
Сіросмуг знову повернувся до Срібнострумки, зарився носом у її хутро й заходився щось лагідно муркотіти.
Тим часом Попелапка очуняла достатньо, щоб оглянути двох кошенят.
— Гадаю, вони житимуть, — нявкнула вона, хоч, на думку Вогнесерда, уже не так впевнено, як до цього. — Треба забрати їх до табору, знайти королеву, яка б їх вигодувала.
Тигрокіготь повернувся до неї.
— Чи ти здуріла? Чого б то Громовий Клан їх доглядав? Вони ж покручі. Їх жоден Клан не прихистить.
Попелапка його проігнорувала.
— Вогнесерде, бери свого, — наказала вона. — Я візьму іншого.
Вогнесерд смикнув вусами, погоджуючись, але перш ніж взяти кошеня, він підійшов до Сіросмуга і притулився до його сірого плеча.
— Ти не хочеш піти з нами?
Сіросмуг похитав головою.
— Я мушу залишитись і поховати її, — прошепотів він. — Тут, між Річковим і Громовим Кланами. Бо після цього навіть рідний Клан не буде її оплакувати.
Серце Вогнесерда розривалося від болю, але більше він нічого не міг зробити.
— Я заберу кошеня, а тоді повернуся, — пообіцяв він. І трошки тихіше, хоч його зовсім не хвилювало в ту мить, чи почує його Тигрокіготь, додав: — Я оплакуватиму її з тобою, Сіросмуже. Срібнострумка була хороброю, і я знаю, як вона тебе кохала.
Сіросмуг не відповів. Вогнесерд узяв кошеня й залишив свого друга біля киці, яку той любив більше за свій Клан, більше за честь, більше за саме життя.
Розділ 22
Тигрокіготь пішов попереду. Тож поки Вогнесерд із Попелапкою дісталися до табору з кошенятами Срібнострумки, весь Клан уже знав, що трапилось. Вояки й новаки мовчки спостерігали за ними. Вогнесерд нюхом відчував шок і недовіру до того, що відбувається.
Синьозірка стояла біля входу до ясел, ніби чекаючи на них. Вогнесерд був готовий до того, що ось провідниця зараз накаже їм повертатися й відмовиться дбати про кошенят з іншого Клану, але вона просто тихенько нявкнула:
— Заходьте.
У гущавині ожинового куща панували півморок і тиша. Ряболиця лежала біля своїх кошенят, разом із ними скидаючись на купину сірого і піщано-рудого хутра, серед якої, наче клапоть снігу, виділялася біла шубка Хмарка. Поруч із нею, у гніздечку, встеленому пташиним пухом, на боці лежала Злотоквітка, годуючи малюків. Один із них був блідо-рудим, як і мама, інший же — темний і смугастий.