Провідниця зіскочила з каменя й помахом хвоста покликала Хмарка. Кошеня підбігло до неї. Воно аж тремтіло від захвату, його хвіст стирчав пухнастою щіткою, а вуса посмикувалися. Блакитні очі Хмарка блищали, наче дві зірочки.
— Вогнесерде, — нявкнула Синьозірка, — ти готовий узяти нового учня, а Хмарко — кошеня твоєї сестри. Тобі й бути його виховником.
Вогнесерд підвівся та не встиг ступити і двох кроків до Високого Каменя, як Хмарко уже заспішив йому назустріч, високо задерши голову, щоб привітатися доторком носа.
— Не зараз! — крізь зуби просичав Вогнесерд.
— Вогнесерде, ти знаєш, як це — бути одним із нас, навіть народившись не в Клані, — продовжила Синьозірка, не звернувши уваги на імпульсивну реакцію Хмарка. — І я хочу, щоб ти передав Хмаркові все, що сам вивчив, щоб допоміг йому стати вояком, яким Клан буде пишатися.
— Так, Синьозірко, — Вогнесерд шанобливо схилив голову, нарешті дозволивши Хмаркові торкнутись його носа.
— Хмаролап! — тріумфально нявкнув новоспечений новак. — Я тепер Хмаролап!
— Хмаролап! — Вогнесерд відчув неабияку гордість за сестрине кошеня, коли інші коти Клану тісно обступили новака, щоб привітати його. При цьому особливу прихильність до нього виказували старійшини.
Проте Вогнесерд помітив, що не всі поділяли ці радощі. Тигрокіготь не зрушив зі свого місця біля підніжжя каменя. А Довгохвіст, як тільки Синьозірка виголосила своє слово, підійшов і сів біля воєводи. Коли Вогнесерд відступив назад, щоб дати іншим привітати свого нового учня, його штовхнув плечем Темносмуг, прямуючи до вояцького кубла. Вогнесерд почув його злостивий, зумисне гучний нявкіт:
— Зрадники й кицюні! Невже порядному коту немає місця в цьому Клані?
Розділ 25
Вогнесерд спинився на узліссі.
— Зачекай, — застеріг він Хмаролапа. — Ми біля угідь Двоногів, маємо бути обережними. Що ти відчуваєш?
Хмаролап слухняно задер носа і принюхався. Відколи він став новаком, це вперше йому випало бути на справжньому тривалому патрулюванні. Вони з Вогнесердом пильнували кордони Клану й мітили територію. Тепер же коти опинилися неподалік будинку, де Вогнесерд жив іще кицюнею, і садочка Принцеси, мами Хмаролапа.
— Я відчуваю там багато котів, — нявкнув Хмаролап. — Але нікого з них не впізнаю.
— Це добре, — пояснив йому Вогнесерд. — Більшість із них кицюні, можливо, ще пара самітників. Котів із Кланів тут немає.
Сам він відчув ще запах Тигрокігтя, але вирішив не привертати до цього увагу Хмаролапа. Колись давно, коли на землі ще лежав сніг, Вогнесерд простежив воєводу аж сюди і виявив, що на його запах накладається запах багатьох чужих котів.
Зараз же запах підказував, що Тигрокіготь знову був тут. Вогнесерд досі не міг сказати напевне, чи зустрічався воєвода з іншими котами, чи їхні запахи просто випадково перетнулись. Але з якого б то дива Тигрокіготь підходив так близько до лігва Двоногів? Він же так люто ненавидів не тільки їх, але й усе, що з ними пов’язано.
— Вогнесерде, а можна ми зараз підемо побачимося з моєю мамою? — попросив Хмаролап.
— А ти відчуваєш собак чи свіжий запах Двоногів?
Новак знову принюхався і похитав головою.
— Тоді ходімо, — нявкнув Вогнесерд.
Обережно роззирнувшись, він виступив на відкриту місцину. Хмаролап рухався за ним із подвоєною обережністю, наче хотів показати, як же добре йому йде наука.
Відколи Хмаролапа зробили новаком, він був якийсь аж надміру мовчазний. Білий котик очевидно з усіх сил старався бути хорошим учнем, чемно, уважно та серйозно вислуховуючи все, що йому казав виховник. Проте Вогнесерд не міг не задаватись питанням, скільки насправді триватиме такий геть нетиповий для малого послух. Наказавши Хмаролапові чекати, він застрибнув на живопліт і зазирнув до саду. Під огорожею цвіли багнисто-жовті квіти, а просто посередині зі шпичастого, безлистого дерева звисали шубки Двоногів.
— Принцесо? — тихенько гукнув він. — Принцесо, ти тут?
У кущі біля будинку щось зашаруділо, і на траву обережно ступила смугасто-біла Принцеса. Побачивши гостя, вона зраділо нявкнула:
— Вогнесерде!
Кицька застрибнула на живопліт, усілася побіля брата і міцно-міцно притулилася.
— Вогнесерде, ми так давно не бачились! — муркнула вона. — Я рада, що ти прийшов.
— Я ще й декого привів, — сказав їй Вогнесерд. — Ось, унизу.
Принцеса глянула вниз і побачила Хмаролапа. Той сидів на землі й дивився вгору — прямо на неї.