Вогнесерд спалахнув від люті. Чи в Тигрокігтя не було найменшої поваги до горя Сіросмуга? Він рвучко повернувся до воєводи, не кинувшись на нього тільки тому, що поруч були коти з іншого Клану. Тигрокіготь вищирився у відповідь.
Синьозірка люто відмахнулася від них обох.
— Досить! — наказала вона. — Леопардошубко, я визнаю, що Річковий Клан має певні права на кошенят. Такі само, як і Громовий. До того ж кошенята ще маленькі та слабкі. Вони не можуть подорожувати.
Хутро Леопардошубки наїжачилося, а очі звузились до тоненьких щілин.
— Це все відмовки.
— Ні, — наполягла Синьозірка. — Не відмовки. А ти готова ризикнути життям кошенят? Я обдумаю це питання, обговорю з моїми вояками і дам тобі відповідь на наступному Зборищі.
— А зараз забирайся з нашого табору, — гаркнув Тигрокіготь.
Леопардошубка вагалася, наче хотіла ще щось додати. Але Синьозірка ясно дала зрозуміти, що на цьому розмову закінчено. Якийсь час у повітрі ще висіла напруга, однак зрештою річкова воєвода опустила голову й повернулася йти. Мрячконіжка і Каменешуб рушили услід. Тигрокіготь провів їх через увесь терен аж до тунелю.
Коли Вогнесерд залишився наодинці із Синьозіркою, то відчув, як пригасає його лють, але він все одно продовжував її вмовляти:
— Не можна віддати цих кошенят! Ти ж знаєш, як почуватиметься Сіросмуг.
Холодний погляд очей Синьозірки навів Вогнесерда на думку, що цього разу він зайшов далеко.
— Так, Вогнесерде, я знаю, — голос провідниці був напрочуд лагідний. — І я багато на що готова, щоб їх зберегти. Але на що готовий Річковий Клан? Вони битимуться? Скільки Громових вояків захоче ризикувати життям заради кошенят, які наполовину з Річкового Клану?
Вогнесерд похолов від картини, яку йому малювала провідниця. Клани, що воюють за малесеньких кошенят. Або ще гірше — розколотий навпіл Громовий Клан, і вояки, що б’ються одне з одним. Невже це і є приготована Зоряним Кланом доля, про яку казала Плямолистка: «Вода може загасити вогонь»? Можливо, то не паводок знищить Громовий Клан, а коти, що прийдуть із земель за річкою.
— Тримайся, Вогнесерде, — підбадьорила Синьозірка. — Нам не треба битися просто зараз. Я виграла достатньо часу, аж до Зборища. І хто знає, що може трапитись доти?
Вогнесерд не поділяв її впевненості. Проблема з кошенятами нікуди не зникла. Проте зараз йому не залишалось нічого, окрім як шанобливо кивнути й піти до вояцького кубла. «І що я маю сказати Сіросмугові?» — у відчаї думав він.
Перш ніж небом встигла простягнутися Срібносмуга, весь Громовий Клан дізнався, чому приходили Річкові коти. Вогнесерд здогадувався, що Тигрокіготь розповів усе своїм улюбленцям, а ті вже рознесли новину табором.
Як і передбачала Синьозірка, думки розділилися. Більшість котів вважали, що чим швидше Клан позбудеться кошенят-напівкровок, тим краще. Проте дехто всерйоз ладнався до бою, адже віддати кошенят означало дозволити Річковому Клану перемогти.
Поки точилися ці розмови, Сіросмуг ніяк до них не долучався, увесь час сидячи у вояцькому кублі. Вояк тільки раз вийшов із нього — до ясел. Коли Вогнесерд приніс йому свіжину, він відвернувся. Сіросмуг нічогісінько не їв, відколи померла Срібнострумка, тож зараз виглядав недужим.
— Ти можеш щось із ним зробити? — запитав Вогнесерд Жовтоіклу, прийшовши до неї ще вдосвіта наступного дня. — Він не їсть, не спить…
Стара медикицька похитала головою.
— Нема трави, яка лікує розбите серце, — промурмотіла вона. — Його лікує тільки час.
— Я почуваюся таким безпомічним, — зізнався Вогнесерд.
— Твоя дружба допоможе, — зітхнула Жовтоікла. — Сіросмуг, може, зараз цього не розуміє, але згодом...
Вона урвала мову, коли з кубла вийшла Попелапка і поклала клубок різноманітних трав до лап Жовтоіклої.
— Оці потрібні? — запитала молода кицька.
Жовтоікла неуважно принюхалась.
— Так, вони. Тобі перед церемонією їсти зась, — додала медикицька, — а я поїм. Я вже надто стара й немічна, щоби йти аж до Високих Каменів і назад, не підкріпившись.
Жовтоікла схилилась до трав і похапцем заходилася їсти.
— Високі Камені? — повторив Вогнесерд. — Церемонія? Попелапко, що діється?
— Сьогодні півмісяць, — радісно нявкнула Попелапка. — Ми з Жовтоіклою рушаємо до Уст Матері, і там я стану справжньою новачкою.
Попелапка грайливо вигнула спинку. Подивившись на колишню ученицю, Вогнесерд відчув неабияке полегшення від того, що вона переборола відчай після смерті Срібнострумки і знову раділа своєму майбутньому, де їй належало бути медикицькою. В очах Попелапки знову грали бісики, однак десь на дні їхніх синіх глибин з’явилася мудрість.