Хвостолом роззявив рота й заверещав від страху та люті. Вогнесердові здалося, що він чує в цьому крику ще й жаль, проте сліпий вояк не здатен був вкласти таке почуття в слова. Лапи нещасного судомно смикалися, збовтуючи пилюку, груди важко здіймалися в марному намаганні вдихнути.
Вогнесерд не міг більше на це дивитись, він повернувся і, тремтячи, позадкував геть, аж поки звуки Хвостоломової агонії не стихли вдалині. Тоді, пам’ятаючи прохання Попелапки, вояк змусив себе повернутися. Вогнесерд подбав, щоб цього разу Жовтоікла почула, як він пробирається крізь орляк.
Хвостолом нерухомо лежав посередині невеличкої галявини. Стара медикицька сиділа біля тіла, притиснувшись носом до його боку. Коли підійшов Вогнесерд, вона підвела голову. В очах у неї був тільки біль, Жовтоікла виглядала старішою і тендітнішою, ніж будь-коли. Проте Вогнесерд добре знав, яка сильна ця кішка, знав, що туга, яку вона відчувала за Хвостоломом, не зломить її.
— Я зробила все, що змогла, але він помер, — пояснила Жовтоікла.
Вогнесерд не міг зізнатися старій медикиці, що знає правду. Він ніколи й нікому не скаже про те, що йому довелось тут почути і побачити. Намагаючись говорити якомога рівніше, вояк нявкнув:
— Попелапка послала мене запитати, що робити з подряпаним язиком.
Жовтоікла нетвердо встала, наче і вона зазнала впливу душогубниць.
— Скажи, я зараз прийду, — крекнула медикицька. — Треба тільки підібрати правильну траву.
І досі не надто твердим кроком вона рушила до свого кубла, жодного разу не озирнувшись на нерухоме тіло Хвостолома.
Вогнесерд боявся, що не зможе заснути, але цей день дуже його виснажив. Тож ледве скрутившись клубочком у своєму гнізді, він негайно провалився у глибокий сон. Вояку снилося, що він стояв десь на височині, вітер куйовдив його шерсть, а зорі Срібносмуги крижаним вогнем палали високо над головою.
Ніздрі лоскотав теплий знайомий запах — Вогнесерд озирнувся і побачив Плямолистку. Вона підійшла і лагідно торкнулася його своїм носом.
— Зоряний Клан кличе тебе, Вогнесерде, — промуркотіла киця. — Не бійся.
Плямолистка розтанула, залишивши рудого кота наодинці з вітром і зірками. «Зоряний Клан мене кличе? — збентежено подумав Вогнесерд. — То я помираю, чи що?»
Від жаху він прокинувся, але потім полегшено зітхнув, з’ясувавши, що знаходиться в безпеці, у тьмяно освітленому кублі. Рани після бою досі нили, кінцівки шалено боліли, проте сили повернулися до нього. Вогнесерд увесь дрижав. Плямолистка щойно напророкувала йому смерть?
А тоді він збагнув, що тремтить не тільки від страху. У кублі, зазвичай зігрітому теплом тіл поснулих котів, зараз було холодно й порожньо. Надворі перемовлялось чимало котів. Коли Вогнесерд вийшов надвір, то побачив, що замалим не весь Клан сидів на галявині. Бліде досвітнє сяйво вже почало жевріти на сході.
Крізь юрму котів до нього пробилася Піскошторма.
— Вогнесерде! — стривожено нявкнула вона. — Місяцепік уже проминув, а Синьозірка досі не назвала нового воєводу!
— Що? — Вогнесерд злякано витріщився на руду кицю. Порушено вояцький правильник! — Зоряний Клан розсердиться.
— Нам необхідно мати воєводу, — провадила Піскошторма, нетерпляче вихляючи хвостом. — Але ж Синьозірка навіть із кубла не виходить. Білошторм спробував із нею поговорити, та вона його відіслала.
— Вона досі вражена вчинком Тигрокігтя, — зауважив Вогнесерд.
— Синьозірка — провідниця нашого Клану, — відрізала Піскошторма. — Вона не може скрутитися собі клубочком у кублі та просто так покинути нас.
Вогнесерд розумів, що це правда, але й не міг не співчувати Синьозірці. Він знав, наскільки вона покладалася на Тигрокігтя, самовіддано захищаючи його від звинувачень. Провідниця обрала цього кота воєводою, довірилась йому в надії, що він допоможе їй розумно керувати Кланом. І коли збагнула, що гірко помилялася, це її знищило. Синьозірці ніколи більше не доведеться покладатися на силу та вмілості Тигрокігтя.
— Але ж вона не забуде… — почав Вогнесерд, та відразу осікся.
Зі свого кубла до Високого Каменя брела Синьозірка. Вона виглядала старою і безмежно ви-снаженою. Провідниця сіла біля Високого Каменя, навіть не спробувавши вилізти на нього.
— Коти Громового Клану, — видихнула вона, недостатньо голосно, щоб перекричати схвильоване муркотіння. — Слухайте, бо зараз я призначу нового воєводу.
Усі до одного коти повернулись до провідниці, і на галявині запала мертва тиша.
— Я промовляю ці слова перед Зоряним Кланом, щоб духи наших предків почули і схвалили мій вибір.