У нас була компанія. Ми просто спілкувалися і вважали, що життя однозначно й незаперечно вдається. Зустрічалися десь біля кінотеатру «Жовтень», лузали насіння, плюючи лушпайки під ноги, пританцьовували, голосно розповідали анекдоти, голосно сміялися, загалом, викаблучувалися, хто як міг та вмів. Нас було четверо хлопців і одна дівчина. Світлана. Хоча яка там Світлана. Свєтка. Попервах вона була для мене лише однією з нас. П’ятеро друзів. Веселих, життєрадісних і бешкетних. При ній можна було розмовляти з матюками. Нічого особливого. А Сашко був моїм найкращим другом. Принаймні, мені він був більш зрозумілий і здавався серйознішим за інших. І все в нас було добре до одного весняного дня. А потім перевернулося й пішло шкереберть.
Того дня ми стояли на нашому звичному місці, де проводили майже кожен вечір.
— Слухай, у тебе курива немає? — запитав Олег у мене.
— Та нє, зараз Саня принесе, — відповів я і повернувся в той бік, звідки той мав з’явитися.
І тієї ж миті побачив їх. Сашко стояв на протилежному боці вулиці, а поруч із ним була Свєтка. І тримала його за руку. Я ніколи не бачив, щоби вони йшли ось так разом, тримаючись за руки. Щось холодне і важке всередині мене пішло вниз, кольнуло в животі, а потім піднялося і вдарило в голову. Свєтка з Сашком підійшли, і я виразно побачив у їхніх блискучих очах, що щось змінилося.
Того вечора я мало жартував, мало говорив і майже нічого не чув.
Якоїсь миті, коли Сашко був один, я постарався невимушено запитати:
— А що це ви під ручку ходите?
— А що такого? — знизавши плечима, спокійно відповів він.
Тієї ночі я майже не спав, а під ранок зрозумів, що закоханий у Свєтку. За моїми відчуттями, у них із Сашком починалися стосунки. Ті самі стосунки, коли вони ось-ось почнуть називати одне одного «моя дівчина» і «мій хлопець». Мій найкращий друг зараз розбиває нашу дружню компанію. Раніше ми частенько сиділи з ним удвох, говорили про те-се, а тепер він усе зіпсував, тепер я залишуся один. І ще: з усіх нас вона мала обрати найдобрішого, найрозумнішого й найчуйнішого. Мене. Адже я най-найкращий! Я лежав у темній кімнаті і подумки кричав усе це багато-багато разів.
Увечері я напився горілки. Мені стало легко, і я пішов до Свєтки додому освідчуватися в коханні. Я подзвонив, але відкрила її мама. Плутаючись в словах, я попросив покликати Світлану. Вона вийшла. Ми стояли на майданчику, і я розповідав їй усілякі нісенітниці. Заради ввічливості вона сміялася. Її мама запросила мене зайти. Я не відмовився. Ми пішли до Свєтиної кімнати. Я довго не знав, про що з нею говорити. А потім раптом ляпнув, що люблю її і не можу без неї жити. Потім я плакав. П’яні сльози стікали по моїх щоках та падали вниз на підлогу. Свєта мене заспокоювала. Мама принесла чай. Ми випили його, і я пішов додому. Батьки нічого не сказали, я насилу роздягнувся і ліг спати. Вранці перед очима все пливло, а я був упевнений, що тепер Свєта стане моєю. У мене розколювалася від болю голова, у мене трусилися руки, та я був щасливий. Я вже бачив, як ми йдемо з нею, як я кажу комусь: «Познайомтеся, це моя дівчина Світлана».
Та сталося інакше. Мені зателефонував Сашко і запропонував зустрітися.
— Біля «Жовтня» за двадцять хвилин, — сказав я.
Десяти хвилин розмови вистачило, аби зрозуміти, що він знає все про мій візит до неї. Геть усе в деталях і подробицях. Тієї миті моє життя закінчилося. Адже все, що було там, в її квартирі, було таким особистим, таким лише нашим, тим, що стосується лише нас двох і аж ніяк не Сашка.
Я хотів ударити його, але не зміг.
— Напевно, напився, — постарався якомога більш недбало відповісти я.
— Ага, я так і зрозумів, — радісно закивав Сашко.
— То я поспішаю, старий. Справи, — кинув я і швидко пішов геть.
Того вечора я надряпав на дверях під’їзду «життя — лайно», знайшов у батьковій тумбочці ключі від горища і піднявся на дах. Мені здавалося, що я обов’язково мав бути зі Свєткою, а тепер життя пішло якимсь неправильним шляхом. Там внизу ходили люди, а я міг закрити очі і злетіти. Щоби потім впасти і розпластатися там внизу. Моє обличчя було б шалено красивим, а під потилицею розтікалася б кров. Тоді вона зрозуміла б, як жахливо помилилася, як не зрозуміла, що найкращий чоловік у її житті вже пішов, і всі, хто навколо, не гідні були навіть його мізинця.
На даху було холодно і страшно, будинок Мазепи внизу через дорогу здавався геть крихітним. І було дуже шкода себе, а також прикро, що я не зможу побачити, як Свєтка картає себе за мою смерть, як дає дзвінкий ляпас Сашкові, як всі плачуть і кажуть гарні слова про мене.