Додому повертатися не хотілося, тому я повернув праворуч у бік Андріївського узвозу. Запаркувавши автомобіль, я вийшов на вулицю і вирішив пройтися. Підійшовши до картин, неквапом спускався вниз, обережно ступаючи слизькою плиткою хідника. Я ніколи не розбирався в живописі, тому просто дослухався до своїх почуттів, запитуючи їх, чи подобається. Більшість картин здавалася технічно правильними, але мало чим відрізнялися від великої самостійно зробленої листівки. А в деяких було щось, чого я не розумів, але що змушувало зупинитися.
З полотна на мене дивилася брюнетка із довгим кучерявим волоссям, яка сиділа посеред сіро-жовтої безкрайньої пустелі. Вона водила по своїй нозі довгим вказівним пальцем, залишаючи за ним дивний, складений із жовтих піщинок візерунок. Вітер пустотливо скидав із неї тонку, защеплену лише на нижні ґудзики сорочку, відкриваючи очам привабливе тіло. Жінка не була схожа на витончених і струнких моделей. Радше навпаки: вона була м’якою і розслабленою. Про неї можна сказати, що вона апетитна, розуміючи, про яке відчуття голоду йдеться. Не можна стверджувати, що якась із частин її тіла — великі груди, довга шия, випнуті вуста, пухкі стегна, тонкі щиколотки, довгі пальці на ногах — особливо красива. Так, вони привабливі, але тільки разом і в цілому дарували неповторний ефект сексуальності. Жінка з картини глузливо стежила за моєю реакцією, схиливши голову на плече. Люди, які спускалися повз мене вниз вузьким проходом між будинками і картинами, невдоволено сопіли і наступали мені на ноги, штовхали ліктями, змушували втискатися в стіну.
— П’ятсот доларів, — повідомив мені продавець картин, натягуючи нижче на вуха чорну шапку і перестрибуючи з ноги на ногу, щоби не змерзнути.
Я здригнувся і перевів погляд на нього:
— Що п’ятсот доларів?
— За дівчину. І не на ніч, а назавжди! — він вирішив, що цей жарт вдалий, і дзвінко розсміявся.
Я подивився на дівчину і помацав портмоне, хоча й не збирався купувати картину.
— Дякую, — сказав я продавцю і повернувся до машини.
Треба було використати вихідний для прибирання, справи нудної і майже безглуздої з щодо результатів, але такої, що могла подарувати зрештою відчуття гордості за свою силу волі і привід нагородити себе.
І от я знову заходив до свого під’їзду і крокував до дверей квартири, рахуючи сходи. Устромив ключ у замкову щілину, почув унизу скрипіння вхідних дверей під’їзду. Зітхнув. Що за збіги? Чомусь моє повернення додому завжди супроводжує прихід когось іще. І цього разу теж не надто хочеться зустрічатися із сусідами. Вперед. Я провернув ключ і потягнув на себе двері, залишаючи позаду кроки на першому поверсі.
Усередині було тепло. Я зачинив двері і роззувся. Раптом відчув в коридорі якийсь незнайомий запах. Чужий запах. Свіжий тонкий аромат приємно лоскотав ніздрі. Я заплющив очі, щоби краще чути його. Жіночий запах. Дорогих парфумів. Тонкий, ніжний, такий, що розкривається часом новими відтінками. Звідки він тут? Я подивився у дзеркало і стенув плечима.
Несподівано захотілося їсти. Стягнувши черевики, я попрямував на кухню.
Відкрив холодильник і подивився на порожні полиці. У морозилці знайшов недоїдену пачку пельменів, дістав її. На підлогу посипалися шматочки льоду. Кінчиком пальця ноги я провів по одній із крижинок. Вона відразу ж перетворилася на вологу, намочила носок, яким я намалював невелику дугу на підлозі.
Я поклав пельмені на стіл біля плити, знайшов каструлю, набрав у неї води з-під крана і поставив на конфорку. Повернув ручку електричної плити і дочекався, доки обідок кола під каструлею почервонів.
Повернувшись у коридор, стягнув із себе верхній одяг, зайшов у кімнату і переодягнувся в домашні речі.
Прати сьогодні труси чи ще вистачає чистих? Я розсміявся від посталої дилеми, відчинив тумбочку і зазирнув у неї. Там кублилося багато шкарпеток, деякі без пари, а от труси були лише одні. Доведеться прати. Я дістав єдині чисті труси і розправив. Смішні, злегка косоокі тигри нерозумно, але по-доброму витріщилися на мене. Я зітхнув і поклав їх на місце.
За вікном зимова темрява огортала будинки і людей. Я завжди любив зиму в дитинстві. За те, що хоч раз за зиму та й хворів і не ходив до школи. За обмотану ізоляційною стрічкою ключку і за наші хокейні баталії у дворі. За дивовижні розписи морозу на склі. За шестикінечні сніжинки, які тануть на пальцях. За сніговика й новорічну ялинку. За відламану бурульку, яка тане в роті. І зараз я періодично шкодував, що більше не маю тих емоцій. Іноді я ковзав по крижаній доріжці на тротуарі. І так хотілося, щоби на початку доріжки я ще був собою, а в її кінці повернувся назад у те безтурботне дитинство, яке неможливо цінувати, доки не подорослішаєш. Я доїжджав до кінця доріжки і дивився на свої пальці. Одначе ні, вони не ставали тонші. Це були дорослі пальці. Мої пальці. Ось на одному з них, безіменному, залишилася ледве помітна тонка смужка. Хоча літня засмага і зійшла, придивившись уважно, цю світлішу лінію все ще можна було побачити.