Наївшись пельменів і вимивши каструлю, я відправився у ванну, з сумнівом подивився на швабру, оцінив потребу в прибиранні і, поборовшись із собою, рішуче взявся протирати свою невеличку однокімнатну квартиру.
До кінця прибирання мій настрій покращився, і я заслужено витягнувся на дивані та ввімкнув телевізор.
У цю неділю час тягнувся незвично довго. Він майже ніколи не рухається з тією швидкістю, яка потрібна. Раніше я дивувався, чому його катастрофічно не вистачає і всі плани доводиться зміщувати, відкладати та все одно зітхати, дивлячись на годинник. А ці вихідні не закінчувалися, не даючи мені з головою зануритися в робочу рутину з її завданнями, перервами на каву, інформацією від співробітників, перервою на обід і пізнім закінченням роботи через необхідність довести до кінця одне з безлічі завдань. Я клацав пультом і блукав з каналу на канал від новин тижня до шоу сумнівних талантів. Вимикав телевізор, брався за книжку, але букви, складаючись у слова, вперто не об’єднувалися в думки. Знову повертався до бродіння незліченними телеканалами, борючись із часом випробуваним способом.
Шлях до роботи сьогодні був нешвидким. Хоч зазвичай у понеділок на дорогах і вільніше, ніж в інші будні дні, зима робила свою справу. Через кожних триста метрів поблизу чергової ДТП утворювалася низка машин, яка повільно об’їжджала її, тож середня швидкість пересування відповідала пішохідній. Автомобілі попереду раз-у-раз включали червоні ліхтарі стоп-сигналів. Після хвилинної зупинки просувалися, щоби знову зупинитися через десяток метрів. Я клацав перемикачем FM-станцій, потрапляючи здебільшого на якісь завивання, які змушували мене скривитися.
Коли проїжджав черговий світлофор, на мить здавалося, що ось-ось, ще трохи — і вдасться розігнатися. Проте машини попереду знову вперто гальмували, змушуючи вовтузитися у кріслі від нетерпіння. Знічев’я я почав розглядати водіїв, які так само повільно рухалися назустріч. У більшості обличчя нічого не виражали, хоча іноді траплялися і веселі екземпляри, що бадьоро хитали головою в такт музиці, що грала в салоні їхніх машин. Деякі власники авто мало відповідали своїм автомобілям. Он того серйозного сивого чоловіка в костюмі хотілося пересадити зі старих «Жигулів» у солідний великий «Вольво», а цю мініатюрну фарбовану блондинку — з великого чорного «Ленд-крузера» в жовтеньку «Хонду»-малолітражку зі спортивним дизайном.
Перемкнувши радіо ще раз, натрапив на Еліса Купера —
пожвавішав і почав рухати плечима та головою в такт важкій мелодії. «Poison!» — кричав Еліс якомусь палкому захопленню, яке закувало його в ланцюги любові своїм зовнішнім виглядом і сексуальністю. На жаль, як часто буває, я потрапив на гарну пісню аж тоді, коли вона вже закінчувалася, тож цілком насолодитися нею не вдалося. Перелаштувавшись до правого ряду, який, здається, рухався швидше, я побачив попереду на тротуарі біля покинутого будинку двох дивних хлопців. Вони виставили на вулицю сріблястий блискучий столик і вивісили на ньому біле полотно з написом.
Якась нова секта? Я посміхнувся, подумавши про наївність людей. Під’їхав ближче і побачив написане великими літерами слово «БЕЗКОШТОВНО». Ні, не секта, якісь шарлатани, що дають щось безкоштовно і впарюють потім втридорога який-небудь непотріб.
Я відвернувся, втративши інтерес, переключився на другу передачу, але потім знову пригальмував саме навпроти дивної пари. «Позбавлення від хвороб, сумнівів, обтяжливих думок. Відчуття щастя. БЕЗКОШТОВНО».
Ось такий напис. Перехожі, що поспішали на роботу, обходили сріблястий столик. Дехто не помічав його, цю перешкоду, через яку потрібно було зробити крок убік. Інші, схоже, щось злостиво шипіли, супились. У вікно заднього виду я побачив, що хлопець у машині, яка їде за моєю, взагалі не дивиться в той бік. Більше того, він раптом напружено і зі злістю витріщився на мою машину і посигналив.
Я здригнувся і, повернувши голову, виявив порожній простір перед своєю машиною. Неприпустима розкіш вранці буднього дня. Мигцем глянувши у бік тротуару перед тим, як рушити, я на частку секунди зустрівся поглядом з одним із чоловіків біля сріблястого столика. Він подивився на мене. Мені здалося, ніби він трохи здивовано і спантеличено підняв брови. Якого кольору його очі? Я вже рушив далі. Сірі? Ні, майже білі, прозорі. Які дивні очі. У них горів вогник. Чому він дивувався? Очікував, що я вискочу за відчуттям щастя? Чому відчуттям? Чому не щастям?