Я глянув у дзеркало заднього виду. Обидва хлопці вже повернулися до мене спиною. Ніжка безглуздого сріблястого столика виблискувала сонячним світлом, яке відбивалося, розкладаючись на безліч білих променів. До них так ніхто і не підходив. Я чомусь розсердився. От бовдури. Нема їм чого робити! Пирхнувши, я перемкнув радіо на іншу станцію. Безголоса поп-співачка верещала в мікрофон, перемкнув далі, але й транслювалася якась дурня. Я вимкнув радіо і зітхнув. Дорога далі завертала — і хлопці зі столиком зникли з виду.
Доїхавши до роботи і обговоривши в кабінеті складність сьогоднішньої дороги, поспівчувавши всім, у кого вона була такою ж, я зробив собі кави і сів складати план на сьогодні. Переглянувши незакінчені минулого тижня справи, я зрозумів, що їх вистачить щонайменше на понеділок, ще й вівторок, зітхнув, охайно переписав їх на листочок із заголовком «Понеділок» і пішов зробити собі нову каву. По дорозі до офісної кухні набрав Марину. Вона відповіла практично одразу:
— Привіт, гарного тобі тижня, — одразу почала з побажання, яким зазвичай розмову закінчують.
— Ага, привіт, — відповів я й одразу перейшов до суті. —
Знаєш, сьогодні бачив двох дивних хлопців.
— Ну, ми всі трохи дивні.
— Розумієш, вони стояли на тротуарі за сріблястим столиком і пропонували здоров’я й щастя безкоштовно. Точніше — відчуття щастя.
— Ти не спробував?
— Ні.
— Ти не повірив, що це може бути безкоштовно?
— Жартуєш! — розсміявся я. — Я взагалі не повірив.
— Тобто, якби було написано «Дорого», то тебе б це теж не зацікавило?
Я задумався.
— Швидше за все — ні. Так, хіба що трохи більше. І взагалі там не можна було зупинятися. Мене б інші водії заклювали.
Сказавши це, я здивувався сам собі. З чого це раптом я виправдовуюсь?
— Заради щастя можна було потерпіти, — сказала Марина.
— Заради відчуття щастя, — поправив я.
— Так, заради відчуття, — поміркувавши, погодилася вона, а потім впевнено додала. — Усе одно можна! Адже незрозуміло, чи є різниця.
— Так, і хто ж це був, по-твоєму?
— Як хто? — пирхнула Марина. — Звісно ж, янголи.
— Янголи? — вступив я в гру. — Так-так, точно, я ж бачу: хтось знайомий. Той білоокий хлопець! Напевно, в цьому дивному покинутому будинку вони й живуть, використовують його як канал між світами. Нумо, розкажи мені про них.
— Їх звуть Рафаїл і Задкіїл, — мовила Марина
— Гм, про другого ніколи не чув, — відповів я.
— Послухай, — серйозно продовжила вона. — Вони подумали, що людям потрібно дати те, чого люди хочуть. Хай не всім, а тим, кого доля привела саме в цю точку світу і в цей час. Янголи прийшли вранці і стали на тротуарі. Писати щось типу «Рафаїл і Задкіїл тільки сьогодні і тільки для вас» вони не стали. Непереконливо. Взяли столик, накрили його скатертиною і почали чекати. Ніхто не зупинявся. Усі надто поспішали. Хтось посміхався їм. Але рідко. Більше було невдоволених. Аж ось чоловік, що проїжджав повз, зупинився і вже, здавалося, ладен був вийти до них. Він навіть не зрушив із місця, коли інші поїхали. Але ні, це було помилкою. Він лише призупинився в дорожньому заторі, задумався, і аж ніяк не брався виходити до них із машини. Йому посигналили — і він поїхав собі далі.
Я чекав, що зараз вона розсміється, але цього не сталося.
— Як ти гадаєш, до них хтось підійшов? — запитала Марина.
— Навряд чи, — відповів я. — Забагато справ у всіх.
Якийсь час ми помовчали.
— Гаразд, піду працювати, — зітхнув я.
— Ага, побачимося, — відповіла Марина. — Бувай!
— Бувай, — сказав я гудкам у слухавці.
Робочі години тяглися, розв’язувалися якісь складні завдання, про які ніхто не пам’ятав, коли ж вони почалися, але вони були важливі, і здавалося, що ось-ось їх вдасться вирішити, закінчити. Проте завдання розросталися, розгалужувалися, змінюючи до невпізнання свій початковий образ.
Час тут тягнувся швидше: від електронних листів до телефонних дзвінків, від вирішування поточних проблем до нарад. І нарешті, можна було використовувати накопичену втому для перерви на каву.