Я посміхнувся його одкровенню, і в цей момент почув-згадав ніжно-містичну музику з цього фільму, і подумав, що це чудова ідея. У мене самого саме є така можливість, про яку говорить Олег.
— А може, ти надто драматизуєш оце зі своїм настроєм, тобі ж тридцяти п’яти ще немає?
— Буде наступного року.
— Чуєш, Олеже, а може, вийдемо сьогодні з роботи раніше, сходимо в парк Пушкіна, поп’ємо пива?
Він спочатку здивовано, а потім, як мені здалося, навіть зі злістю стрільнув у мене поглядом.
— Не можу сьогодні. Хочу раніше повернутися додому, поспілкуватися з донькою. Та й яке пиво взимку в такий холод? У квітні або в травні підемо.
Після короткої паузи він продовжив:
— Що б я не казав, але в своїй сім’ї я щасливий. Просто іноді думаю, що зробив щось не те колись. Хочу якось вплинути на дочку вчасно, щоби вона була щасливою, реалізованою. Проте не можу збагнути, що саме треба зробити. Тому просто намагаюся робити все правильно. Дивись, яка вона в мене велика.
Він дістав з кишені мобільний телефон, поклацав клавішами і передав мені. З екрану на мене дивилася безтурботна усміхнена дитина з кучерявим русявим волоссям. Я видавив з себе посмішку, похитав головою і повернув телефон Олегу.
— Гаразд, йтиму, — сказав він. — У мене сьогодні купа роботи.
Його широка спина випливла за межі офісної кухні — і я залишився сам.
— Давно я не був у парку Пушкіна. Може, справді сходити? — пробурмотів собі під ніс.
Буває, що бачиш когось — і тобі здається: ось у нього все гаразд. У нього гроші, сім’я, інтерес до життя, цілі, захоплення, друзі. Усе при ньому. Однак починаєш говорити з ним — і тобі чогось не вистачає. Раптом розумієш, що це була ілюзія. Дивишся в його очі — і десь там в глибині знаходиш нудьгу. Невдоволення. Йому нудно. Ти слухаєш його — і тобі здається, що знаєш для нього відповідь. Так і хочеться сказати: «То що ж тут незрозумілого? Ти занадто глибоко занурився ось в ті свої справи, а тобі потрібно приділити більше часу ось цьому».
Але потім чітко розумієш, що ця людина, цей твій знайомий не зможе ось так просто взяти і змінити пріоритети, тому що це вже буде інше життя і це вже буде не він. Потрібно було би повернутися кудись назад і прожити все заново. Новим життям.
Зробивши останній ковток кави, я помив чашку і попрямував до свого робочого місця. Ступив у кабінет — і одразу ж кілька людей швидко про всяк випадок згорнули інтернет-браузери на своїх комп’ютерах, втупившись у монітори. Я сів на своє місце й побачив, що за час моєї відсутності надійшло вже п’ять електронних листів. Два з них точно були спамом. Три інших, напевно, стосувалися роботи. Я зітхнув і вирішив почати зі спаму. В одному листі пропонували купити будматеріали. Його я видалив одразу. В іншому — свої послуги пропонувала ясновидиця. «Розкажу про Ваше майбутнє. Відкрию родинні таємниці. Допоможу змінити долю».
Зазвичай я видаляю такі повідомлення, не дивлячись, але раптом у мені прокинувся інтерес. Невже люди ще вірять у таку дурню? Щось сьогодні день виявився сповненим нею. Просто зателефоную і дізнаюся, як вони обдурюють тих, хто до них звертається. Дивна ідея чомусь додала мені настрою. Я уважно переписав телефон з реклами в пам’ять свого телефону, назвавши новий контакт «Доля», після чого видалив листа і повернувся до роботи.
Увечері після роботи я блукав з пляшкою пива тьмяним, тихим і пустельним парком Пушкіна, катав носком черевика обледенілі шматки снігу. Діставши телефон, відшукав запис «Доля» і натиснув кнопку виклику.
— Абонент знаходиться поза зоною досяжності, — сказав мені жіночий голос. — Передзвоніть, будь ласка, пізніше.
— Добре, зателефоную колись пізніше, — відповів я, викинув недопиту пляшку в урну, сильним ударом ноги відправив сніжок, намагаючись потрапити в уявні ворота під лавкою, і швидко попрямував до машини.
У квартирі було тепло. Та після холодного пива хотілося додатково зігрітися. В очікуванні, поки закипить чайник, я бродив кімнатою і слухав, як під килимом скрипить старий паркет. Напевно, колись я призвичаюсь до цього звуку й не помічатиму його. Багато дрібниць, до яких звикнеш, перестають існувати. А поки цей звук здається мені огидним і ріже слух. Напевно, сусіди знизу чують кожен мій крок і проклинають моє існування. Ні, я розумію, що, можливо, перебільшую і насправді для них цього звуку не існує. Однак іноді я намагаюся переміщатися тихо: переставляю ногу, опускаю її на п’яту і обережно приставляю носок.