В одному місці килима паркет під моїми кроками скрипить якось особливо. Я зупинився і захитався на ногах. Дошки підлоги злегка вискнули, а мені раптом закортіло подивитися на них. Я почав згортати килим, добираючись до потрібного місця, але той зачепився за крісло, стримуючи мій рух. Та я затявся довести почате до кінця — і ось нарешті підлога в потрібному місці оголилася. Де ж те місце? Я почав простукувати старенькі дощечки паркету, але, здавалося, звук скрізь був однаковим. Хоча ні, під однією з дощок він неначе йшов кудись вглиб, відгукуючись легкою луною. Я просунув ніготь у щілину між дощечками і спробував підняти одну. На диво, вона одразу піддалася. Потягнув її вгору і трохи підняв, але далі вона не рухалася. Я напружився, нігті побіліли, а пальці затремтіли від зусиль — і раптом щось клацнуло й дошка залишилася в моїх руках. Під нею був порожній простір. Я обережно опустив пальці вниз і намацав ними жорсткий целофан. Потягнув його на себе, але він виявився завеликим, щоби пролізти у малу щілину. Тож довелося витягати ще одну дошку.
У певний момент виникло питання: що я роблю і чи зможу відновити підлогу? Але азарт слідопита вже не спинити. Добре, що господар квартири не бачить мене зараз. Подумавши про це, я озирнувся, ніби перевіряючи, чи справді ніхто не підглядає за моїм заняттям. Ще одна дошка клацнула і відскочила вгору. Я просунув руку вниз і витягнув целофановий згорток, покритий густим шаром пилу. Серце збуджено й весело стукотіло в грудях, очі фотографували знахідку. Провівши долонею по ній, я витер частину пилу і виявив щільний темно-зелений пакет. Усередині лежало щось, схоже на товстий журнал або книгу.
— Що б це могло бути? — тихо прошепотів я собі під ніс, але не поспішав діставати вміст пакету.
Колись у дитинстві я мріяв знайти скарб, і одного разу з моїм другом Юрком ми вирушили на пошуки. Озброївшись лопатою, довго ходили подвір’ям, намагаючись знайти правильне місце, поки нарешті не вирішили: якщо скарб десь і є, то саме тут, біля старої черешні. Лопата в нас була одна — важка, стара й тупа. Ми копали по черзі, змінюючи один одного в моменти втоми. Невдоволені вигуки з балкона сусідки нас лише підбадьорювали. «Напевно, вона щось знає!» — змовницьки шепотів Юрко. І тієї миті, коли, як нам здалося, поглиблювати яму стало практично неможливо, лопата дзвінко вдарилась об якийсь предмет. Ми переглянулися. Здійснилося!
У наших тремтячих від знесилля руках був важкий безформний шматок металу. Юрко забрав його додому, а я всю ніч крутився в ліжку і переживав, хоч би він не привласнив нашу знахідку собі одноосібно. Наступного дня засмучений Юрко признався, що його мама викинула наш скарб, вирішивши, що то лише залізяка. Для мене це виявилося справжнім ударом. Як можна було так нерозумно вчинити до початку досліджень? Для мене цей безформний предмет був стародавнім шматком золота, нашим дорогоцінним скарбом! Я ненавидів Юркову маму, а ще більше самого Юрка. Адже це він не вберіг. Я плакав удома, втиснувши голову в подушку, гадаючи, що такого шансу більше не трапиться, і жалів себе. Потім я виріс і сміявся, згадуючи той іржавий шматок старої труби.
Та зараз в мені знову прокинувся шукач скарбів. І він боявся повторення розчарування.
Я розтягував момент істини, не кваплячись розгортати знайдений пакет. Навпаки, я акуратно розстелив на столі газету і поклав згорток на неї. Потім помив руки і почав укладати паркетні дошки на місце. Покінчивши з цим, я витер підлогу, поклав на місце килим і лише потім підійшов до стола. Уважно вдивлявся в згорток, намагаючись розгледіти в ньому якусь нову для себе деталь, і будував свої здогади.
Цікаво, може, це хтось пожартував, коли укладав паркет. А що, було б цікаво виявити зараз журнал якогось 1956-го року. Про що писали у 1956 році? Що тоді цікавило людей?
Я зробив глибокий вдих і видих, немов даючи сигнал до початку дій, і почав обережно розгортати згорток. Пил сипався на газету. Ще кілька рухів — і я дістану цю річ.
Що це? Зошит. Його добре спакували, і він, на відміну від пакета, чистий. Одразу видно, що лежить він тут довго. Картонна обкладинка висохла. Зверху на ній написано щось від руки. Вдивляюся і читаю: «ЩОДЕННИК».
Чийсь щоденник? Оце так! Чиїсь думки в моїх руках. Чиєсь життя, день за днем. Я ніколи не вів власного щоденника. Не розумів, навіщо це, і як людям вистачає терпіння писати щось регулярно.
Зараз я відкрию його і почну читати. Мене раптом охопили сумніви. Ось так залізти в чиєсь життя? Яке цей хтось ніби надійно й вдало заховав від сторонніх очей. Замурував у підлогу подалі від таких, як я.