— Привіт, Андрію! — бадьоро увірвався в моє вухо голос шефа. — Ти вже на роботі?
— Ось-ось буду, — збрехав я, щосили намагаючись, щоби голос не здавався сонним.
— Через сорок хвилин у нас зустріч із власниками, матеріали готові?
— Так, — відповів я, перетворюючи обличчя на гримасу і вимовляючи беззвучно губами нецензурну лайку.
— Тоді зустрічаємося там. Бувай, — він поклав слухавку.
Я зиркнув на годинник, який показував, що робочий день триває вже двадцять одну хвилину, видавив з себе крізь зуби стогін відчаю і кинувся до ванної.
Вісім хвилин. Стільки часу потрібно, щоби поголитися, умитися і одягнутися, вибігаючи на вулицю і натягуючи на себе зимову куртку.
Сорок шість, сорок п’ять, сорок чотири... Далі я перескакую через сходинки, палко сподіваючись на те, що сьогодні потраплю на роботу швидко. Дев’ять, сім, п’ять... А що зі щоденником? Він був на столі? Намагаюся відновити картину в пам’яті, але не можу. Немає часу на те, щоби вертатися. Я з силою розчахую двері під’їзду, добігаю до машини, кидаю на заднє сидіння портфель і рушаю на холодному двигуні, погойдуючись взад-вперед у такт смикання автомобіля.
Уже дорогою набираю по черзі співробітників, розповідаючи, які документи і таблиці роздрукувати, кляну їх за нерозуміння і хвацько проїжджаю світлофори, що перемикаються з жовтого на червоне світло.
Рівно о десятій ранку з папкою паперів вбігаю в приймальню власників та переводжу подих.
— Шефи зараз зайняті, присядьте, — млосним голосом вимовляє худюща довгонога секретарка, неспішно клацаючи по клавіатурі довгими нігтями з хитромудрим синьо-жовтим візерунком.
Слідом за мною заходить директор — і вона повторює ці ж слова тим самим голосом та з тою ж інтонацією.
Нарада минула як завжди. Власники хотіли всього й одразу, ми обіцяли половину і частинами.
Усі мої матеріали виявилися нікому не потрібними, тому що деталі їх не цікавили.
— Щось ти виглядаєш втомленим, — сказав мені директор, коли ми виходили з кабінету.
— Зима, спати хочеться, — зітхнув я.
Він поплескав мене долонею по спині, і ми розійшлися.
Я сидів на робочому місці і рахував хвилини. Швидше б закінчився цей день, щоби поїхати і подивитися, чи на місці щоденник. Я совався на стільці, намагався зайняти себе роботою, пив каву і дивився у вікно.
Зрештою не витримав і подзвонив шефу.
— Володимире Івановичу, це Андрій, щось відчуваю себе не дуже, можна поїду додому?
— Давай, лікуйся, — байдуже дозволив шеф.
Я радісно відкинувся у кріслі, потім кілька разів кашлянув, витримав паузу і почав збиратися додому.
— Прихворів, здається, — сказав я вголос всім і нікому одночасно.
Кілька людей відірвалися від своїх моніторів і, удаючи співчуття, покивали головами. Їхні вирази обличчя видавали, що кілька днів моєї відсутності їх аж ніяк не засмутять. Я махнув їм на прощання рукою і вийшов із кабінету.
Їхав додому і згадував свій ранок. Ось я встаю, не прокинувшись як слід, біжу до телефону, розмовляю з директором, біжу до ванної. Невже стіл був порожнім, і щоденника там не було?
Здається, справді так, але мені раптом зробилося сумно від того, що моя версія зі сном може справдитися.
Я доїхав додому, відчинив двері і, скинувши абияк з ніг черевики, увірвався до кімнати.
На середині стола акуратно лежав він. Я підійшов і провів по шорсткій поверхні пальцями. Це був не сон. І те, що ця версія не справдилася, мене надзвичайно потішило. Я повернувся в передпокій, зняв куртку й светр, знов пішов до кімнати, взяв щоденник до рук, влаштувався зручніше в кріслі і почав читати.
Щоденник. Школа
Сьогодні тринадцяте квітня. Мій день народження. Уже шістнадцятий. Мені вже шістнадцять! Я відчуваю себе таким дорослим, як ніколи раніше. Відпрацьовую перед дзеркалом рух рукою. Я невимушено зайду в клас, зніму з себе темні окуляри, піднімаючи їх цим самим рухом рукою трохи над головою, і скажу: «Хай!» Усім своїм виглядом я демонструватиму власну байдужість до свого дня народження. Хтось із дівчат радісно заверещить тонким голосом і заплеще в долоні. До неї приєднаються інші. Потім дівчата будуть підходити до мене, говорити щось і цілувати в щоку, обвивати своїми тонкими руками мою шию, притискатися до мене, обволікати своїми запахами. А хлопці казатимуть щось на зразок: «Гей, старий, ну ти молоток! Ну, давай, продовжуй у тому ж дусі, ти класний хлопець. Усього тобі!»
Головне, не перехвилюватися. Бо тоді я стоятиму, як бовван з дурною посмішкою, кліпати очима і мовчати, не в змозі видобути із себе хоч слово. Чортова сором’язливість іноді могла наскочити геть невчасно. І тоді я відчував би себе справжнім бовдуром.