— Гей, старий, — говорив я собі в дзеркало. — Come on! Сьогодні твій день.
Єдине, що заважало, — цей дурнуватий прищик на носі. Спершу він здавався зовсім маленьким, але, схоже, починав збільшуватися в розмірах.
— Ннні! — крикнув я своєму відображенню в дзеркалі. — Тільки не сьогодні, от лайно, тільки не сьогодні!
Я наблизив обличчя до дзеркала, аби розгледіти прищик, і почав тиснути коло нього пальцями. Коли я їх прибрав, навколо прища утворився яскраво-червоне коло. Я мав геть безглуздий вигляд. Що ж робити, може, зараз минеться? Я запанікував. Пішов у ванну, вмився холодною водою. Витерся рушником і походив деякий час із кутка в куток, намагаючись не глянути в дзеркало. Зараз підніму очі — а це почервоніння зійшло. Залишився маленький прищик та й годі. Замажу трошки — і ніхто не помітить. Ну, давай. Я підвів погляд на дзеркало — і ледь не розбив його кулаком. Це огидно! Ніс зробився весь яскраво-червоним. Я уявив собі, як знімаю окуляри і роблю цей красивий відпрацьований жест рукою. А з цим червоним носом це буде схоже на клоунаду.
— Ннні!
Притьма кинувся до кімнати батьків, схопив мамин тональний крем в тюбику. Видавив на палець чималу кількість і натер ним ніс. Я уявляв собі, що зараз крем зіллється з моєю шкірою так, як це відбувається у жінок. І ніхто навіть не зрозуміє, що мій ніс чимось замазаний. Крему було забагато, я почав знімати з носа зайвий у долоню і побіг у ванну, щоби позбутися його. Жирний крем відчайдушно не хотів змиватися з рук і розприскувався на раковині коричневими плямами. Абияк розправившись із ним, я знову побіг до дзеркала і заходився втирати в шкіру той крем, що залишався на носі.
Наслідки виявилися жахливими. На моєму носі красувався шматок тиньку, який стягував шкіру і виглядав чужорідним утворенням на обличчі.
Зиркнув на годинник, тихенько заскімлив. Часу більше не лишалось. Треба бігти до школи. «Напевно, всотається у шкіру дорогою», — заспокоїв себе, підхопив рюкзак і кинувся до дверей.
Я піднімався сходами до свого класу, намагаючись відновити дихання і повернути собі розслаблений впевнений вигляд. Та від швидкої ходи лоб вкрився потом, ноги напружилися, і відчував я себе не на висоті. Усе ж натягнув окуляри, діставшись свого поверху, і намагався рухатися шкільним коридором як господар життя. Коридор був майже порожнім: усі, хто ще лишався, поспішали до своїх класних кімнат.
Різким рухом увійшов у клас, натягнув на обличчя посмішку і зняв окуляри. В аудиторії вже був наш викладач фізики Семен Петрович. Він махнув мені рукою і сердито мовив:
— Давай швидше, Андрію, ми вже починаємо урок!
Я неквапливою ходою з високо піднятою головою рушив до свого місця, сів і обвів поворотом голови частину класу, очікуючи побачити якісь вітальні знаки. Проте всі лише тупилися в підручники і не звертали на мене жодної уваги. Настрій украй зіпсувався. Я дістав свій підручник і так само вперся в нього очима. У вухах гуло обурення. Микола, що сидів позаду, потеребив мене за плече. Я обернувся, він простягнув мені записку. Я запитально звів брови, а він вказав великим пальцем назад, на Кіру, красиву шатенку з блакитними очима.
Нарешті хоч хтось згадав про мій день народження! Я розгорнув записку перед собою і прочитав: «Андрію, у тебе на носі якийсь бруд, витри».
Мені захотілося втекти з класу від відчаю. Такого жахливого шістнадцятиріччя я не міг навіть уявити.
Раптом звідкись здалеку долинуло моє прізвище. Я здригнувся. Семен Петрович запитально подивився на мене і суворо повторив:
— Гулевич, до дошки! І годі свої записки передавати! Ти на уроці.
Я понуро поплентався відповідати. Цей вочевидь був не мій день. Попри те що з фізики я завжди отримував хороші оцінки, до сьогоднішньої теми я не готувався. Так, прочитав її вчора разочок — і все. Голова була зайнята думками про день народження, тому прочитані слова не затрималися в пам’яті.
Ця двійка добила мене остаточно.
Хотілося вити від несправедливості. Хвилин десять після своєї ганьби я сидів нерухомо, а потім вийшов з класу і поплентався в туалет відмивати обличчя ніс від крему. Це коштувало хвилин п’ятнадцять втраченого часу і забрудненої сорочки. В результаті на моєму обличчі красувався червоний, розпухлий ніс з яскравим прищем. Я був у відчаї.
Я відклав убік щоденник і посміхнувся. Зараз описані переживання здавалися просто кумедними. І все ж я відчув усю ту глибину розчарування. Мені так важливо було виглядати крутим, вільним і дорослим, а в такі моменти підтримка з боку зовнішніх обставин вкрай необхідна.