А потім в якийсь момент, уже навчаючись у школі, почав малювати. Одного разу взяв олівець і великий аркуш паперу і намалював стару горобину, яка росла на вулиці.
Коли мама побачила малюнок — була приголомшена. Адже вона проходила біля цього дерева щодня, а тепер здавалося, що воно виросло в їхньому будинку. Малюнок був сповнений разючих деталей: тіні, подряпини на стовбурі, сухий скорчений лист, слід від краплин вологи. Дерево виглядало, як чорно-біла фотографія. Мама дивилася і стискала губи. Щось у ній протестувало проти цього малюнка. Вона ніколи не вміла малювати і не любила людей, які роблять не щось відчутне й конкретне, а вигадують «нікому не потрібні нікчемні речі».
«Картини були потрібні, доки не винайшли фотоапарат», — раніше знизувала вона плечима. Аж раптом її власний син може виявитися «одним із тих». Вона сховала малюнок і не показувала його нікому. Так тривало приблизно півроку. Їхнє життя котилося без поспіху. Здавалося, Юрко охолов до малювання, у школі також ніхто не відзначав його здібностей. Та якось він знову захворів і залишився вдома. Тоді вона вже могла залишати його одного, знаючи, що нічого страшного не станеться.
Коли вона повернулася — помітила в кутку згорнутий аркуш ватману. Її син спав на ліжку, тримаючи в пальцях простий олівець.
Вона розгорнула аркуш. Звідти на неї дивився чорний ворон. Він летів, розкинувши в сторони свої напружено-розслаблені (так, саме такі!) сильні крила. Птах витягнувся в струну, ліг на повітря і повернув голову упівоберта, впираючись своїм блискучим поглядом у неї, у Юркову маму. Віконна рама і навіть, здавалося, повітря на вулиці були зображені настільки виразно і об’ємно, що вона буквально відчула себе частиною цієї картини і здригнулася, похитнулась, шукаючи опору під ногами. Її син також занепокоївся уві сні, розплющив очі, покліпав повіками і різко сів на ліжку. Він, зморщуючи, спостерігав за маминими переживаннями, відстежуючи їх зміни на її обличчі.
Вона підійшла до нього і обняла за плечі:
— Як ти намалював це? — запитала вона.
— Я просто дивився у вікно, а він... — Юрко кивнув у бік ворона, — пролітав повз. Повернувся і подивився на мене. Я точно знаю, що він подивився на мене, бо я бачив своє відображення в його оці.
Мама придивилася до малюнка і спробувала побачити в блискучому опуклому оці ворона свого сина.
— Замаленьке, — продовжив він. — Так не побачиш. Потрібно дуже сильно збільшити. Я й сам зараз вже не побачу, просто пам’ятаю, що малював себе в його оці.
Мама повела Юрка в художню школу. Вона дочекалася, коли урок закінчиться, вибіжать, штовхаючи одне одного, діти, за руку завела сина в кімнату і підвела до викладача.
Бородань-учитель був із ними дуже привітний. Він уважно та довго роздивлявся малюнок, здивовано переводив погляд на сина з матір’ю і, врешті-решт, спромігся лише на одне слово: «Приголомшливо».
Трохи подумав, а потім запитав, нахиляючись до хлопчика:
— Це ти малював?
Юрко завмер і схилив голову вниз і кудись убік, через що цей жест вийшов чимось середнім між «так» і «ні».
— Нам потрібно попрацювати удвох, — сказав учитель і попросив маму вийти.
Вона стояла в коридорі хвилин двадцять, потім з’явилися її син з учителем-бороданем.
— Ну все, бувай, — привітно помахав хлопцеві рукою вчитель, потім нахилився до матері, передав їй згорнутий і стягнутий гумкою аркуш паперу і тихенько прошепотів на вухо. — То був не його малюнок.
Вона здригнулася, кивнула, схопила протягнутий згорток, взяла сина за руку, і вони попрямували на вулицю. Пройшли мовчки квартал, зайшли в скверик і сіли на лавочку.
Мама мовчки акуратно розгорнула папір і побачила намальоване яблуко. Це був звичайний дитячий малюнок. Старанний, але трохи нерівний. Просто малюнок дитини, яка малює посередньо.