— Так, звісно, розкажи, щоби не думати потім: «А раптом варто було розповісти?»
— Ти знаєш, я знайшов щоденник. Товстий зошит у твердій палітурці. Я відкрив його і прочитав слово «Щоденник». Це ніби як знайти чиєсь життя під ногами.
— І чиє ж життя опинилося під твоїми ногами?
Я помовчав, думаючи, як краще пояснити, а потім сказав просто:
— Моє.
Вперше за час нашої зустрічі в очах Юрка зблиснув інтерес.
— Твоє? — уточнив він. — Ти знайшов свій щоденник?
— Ні, — відповів я. — У тому й річ, що щоденник не мій, а життя описано моє. Як я народився, як ріс, що в мене було, чого бажав, у кого закохувався, про що думав й про що непокоївся.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я чекав, що Юрко якось прокоментує почуте. Коли мовчання затягнулося, я занепокоївся. Погойдуючись на стільці, я поглядав на його обличчя, застигле, мов маска. У самозаглибленні він, здавалося, втратив інтерес до мене. Потім промінь емоції ковзнув його обличчям, і Юрко промовив:
— А з чого ти вирішив, що це про тебе написано?
Я сторопів від його запитання.
— Але там моє життя у всіх подробицях: школа, друзі, двір, університет, сім’я.
Він знизав плечима:
— А що в твоєму житті такого особливого? Народився, був прив’язаний до мами, поважав батька, пішов у школу. Навчався, закохався в підлітковому віці палко й сумирно, отримав одкоша і гадав, що життя закінчено, але якось з часом гострі краї згладилися. Закінчив школу, переживав, як вступити до університету, вступив, радів життю, закінчив навчання, пішов працювати, одружився. Що там у тебе далі, нагадай?
— Розлучився, — тихо прошепотів я.
— Розлучився, — спокійно повторив він. — Теж нічого особливого.
— Але ж імена друзів збігаються і, взагалі, такі деталі, про які ніхто не знає.
— Андрій, Костя, Коля, Олена, Юля, Оля, — перерахував він. — Не так уже багато тих імен. Що ще? Від руки написано? Почерк теж твій?
— Не знаю, — тихо сказав я. — Не знаю, чи впізнав би я свій почерк... Останнім часом тільки на клавіатурі пишу.
— От бачиш, — переможно сказав Юрко. — Зараз залишається ще менше різниці між людьми. Раніше щоденник залишався, а тепер файли. Усе життя — у мегабайтах. Тисячі файлів! Хто їх потім розбирати буде: що цінне, а що кнопкою «delete» можна прибрати! Так що тобі ще пощастило, твій щоденник можна пальцями помацати, послухати, як шелестить папір, сторінку вирвати, врешті-решт. А взагалі, що ти там знайшов такого важливого, що прийшов радитися?
— Важливого? Та це ж моє життя! От уяви собі, що хтось пише про тебе, описує все твоє життя!
— Так, мама каже, що колись хтось напише про моє життя, — байдуже продовжував Юрко. — І що мені з цим робити, навіть якщо і напише? В найкращому випадку я це прочитаю і скажу, що так, це на мене схоже. Втім, я можу чогось про себе не знати, і хтось інший заперечить, що ні, не схоже, і по-своєму матиме рацію.
Я очікував на його здивування. А він сприйняв і розклав мою розповідь так, ніби люди навколо час від часу знаходять описи свого життя, складені кимось невідомим, побіжно переглядають і живуть собі далі.
Його спокійна розважлива відповідь, раціональна реакція найбільш нераціональної людини, яку я знав, привели мене з одного спантеличення до іншого. Ти зустрічаєш щось найнезвичайніше у своєму житті, у тебе спирає подих від усвідомлення того, з якою дивовижною таємницею ти зустрівся, і ти наважуєшся довірити її комусь. А цей хтось байдуже тебе питає: а що тут такого дивного?
— Слухай, ти й справді думаєш, що усе це — лишень буденна річ? Чи все ж таки щось надприродне?
— Уяви собі, що ти вийшов на вулицю, звів очі догори і побачив там білого носорога. Великого, грізного, з широким тулубом і гострим рогом. А потім хмари розійшлися — і він зник. Дивно? Всім знайомим розповів — і далі живеш? Так може бути й у твоєму випадку. Що таке для тебе цей щоденник? Сьогодні — диво, а завтра звикнеш до нього. Або там є щось особливе, у цьому твоєму щоденнику? — він пронизливо дивився на мене, заглядаючи в душу. Я почав перебирати в голові все те, що прочитав.
— От бачиш, — продовжив він, — нічого такого, що тебе справді здивувало б. Ти вже його повністю прочитав?
Я похитав головою:
— Ось це і є найдивовижніше: почитаю трохи — і засинаю. І бачу якісь чудернацькі сни.
— А може, варто подивитися, що там в кінці? Знаєш, як буває: читаєш-читаєш, а в кінці розв’язка. Якщо ти не хочеш сам себе тримати в напрузі, то просто відкриваєш останню сторінку і дивишся, чим все закінчилося.
Я замислився над його словами. Чому б мені справді не прочитати те, що там в самому кінці, дізнатися, до якого моменту мого життя написано щоденник?