— Розумієш, — відповів я, — я боюся, що він не закінчується навіть сьогоднішнім днем. А якщо там описано те, що буде зі мною далі? Чим тоді має закінчитися цей щоденник?
— Зазвичай людям подобається вважати, що у них є доля. Із задоволенням виправдовуються: «Цьому судилося статися». Але ж тоді й того, що поки не сталося, теж не уникнути. А я не бажаю, щоб замість яскравої непередбачуваної випадковості моє життя було зумовлене наперед. Тобі як хочеться жити: з долею чи з випадковістю?
Я замислився. Коли в моєму житті траплялося щось хороше, мені завжди здавалося, що це моя щаслива доля. А тепер я бачив у ідеї долі майбутню узалежненість і міркував про те, що випадковість набагато романтичніша за долю.
— Я обрав би випадковість, — все одно вагаючись, відповів я.
— Тоді це щоденник про минуле, — кивнув головою Юрко. — Твоє або чиєсь іще. В будь-якому разі — чиєсь минуле життя, схоже на твоє. Слухай, а ти знайшов у ньому щось по-справжньому важливе, щось із минулого, що ти випустив, пройшов повз і не помітив? Знаєш, як іноді буває: якась дрібна деталь, нюанс, епізод, але тільки з ними все стає зрозумілим.
Я задумався і повільно похитав головою.
— Знаєш, Юро, — спробував пояснити я. — Ось ти про все це так спокійно і розважливо розмірковуєш. І начебто все правильно, але… чогось не вистачає. Я ж все одно не зможу прийняти, що це не суттєво: чиєсь життя, як дві краплини води схоже на моє.
— Знаю, — одразу ж погодився він.
За час нашої розмови промені сонця короткого зимового дня потьмяніли — і кімната, у якій ми сиділи, поступово занурювалася в напівтемряву. Предмети зробилися гострішими й чіткішими, наші обриси витягнулися, а очі збільшились і поглибшали. Косі сріблясто-білі промені пробивалися крізь вікна, вбирали в себе старий пил зі скла і важко зависали в просторі. Біла легка пір’їнка матеріалізувалася з повітря, озирнулася і плавно, похитуючись, полетіла вниз. Зустрівшись із сріблястим щільним променем, пір’їнка зупинилася біля несподіваної перешкоди, спробувала продовжити рух, роблячи зусилля і вигинаючись, але усвідомила марність своїх спроб, розслабилася, витончено вигнулася і заснула, зависнувши в повітрі.
В коридорі скрипнули двері.
— Мама, — ледве ворухнувши губами, сказав Юрко, підвівся і вийшов у коридор.
За хвилину двері в кімнату прочинилися — і зазирнула тітка Ніна, його мама, разом з яскравістю електричного світла з коридору, яке вмить зібгало тіні навколо.
— Андрійчику! — радісно вигукнула вона і підбігла цілувати мене. — Молодець, молодець!
Її рум’яні від морозу щоки доторкнулися до моїх, залишаючи вологий слід.
— А Юрко тебе навіть чаєм не напоїв, — вона махнула рукою у бік сина. — Ходімо всі на кухню.
Пара гарячого ароматного чаю піднімалися над моєю чашкою. Тітка Ніна весело щебетала, присуваючи ближче до мене кошик із печивом та цукерками. Я щось відповідав із ввічливості, а потім непомітно захопився розмовою — і ми вже пили наступну чашку, я витирав серветкою спітніле чоло і сміявся від чергової потішної розповіді. Якоїсь миті я зрозумів, що Юрка вже немає поруч із нами. Я навіть не зауважив момент, коли він вийшов. Зробивши останній ковток і щиро сказавши Юрковій мамі, що це найсмачніший чай з усіх, які я будь-коли пив, попрощався з нею. Надягнув куртку і перед виходом зазирнув до його кімнати. Він сидів на стільці спиною до дверей, поставивши перед собою мольберт, на якому стояла та сама картина. Жінка була намальована зі спини. Тільки голова, розкидане в сторони волосся, ніжна шия і тонкі гострі плечі. Здається, вона лежала ницьма. Вона була прекрасна. Я не міг уявити її обличчя, але точно знав, що від її краси перехопило б подих. Що з нею? Здавалося, що на цій картині зображено мить, коли життя вже немає, але смерть ще не прийшла. Тонесенька смужечка, ниточка поміж життям і смертю, межа двох світів.
— Колись заходь до мене, — сказав я Юрковій спині, яка жодним чином не зреагувала на мої слова. — Я зараз на Гоголівській живу. Тридцять другий будинок. П’ята квартира.
Вийшовши від Юрка, я відчув, що аж ніяк не наблизився до розгадки щоденника. Та хай там як, цей візит виявився для мене важливим. Хоча ситуація не прояснилася, однак вона набула нових барв. Позаяк я сам не прагнув поспішати з цим щоденником, хотів подумати і розібратися в собі. Я жив день за днем за інерцією, а тепер, можливо, зверну на інший шлях і вирушу назустріч сонцю. І хай кричать позаду: «Ти куди? Іди разом із нами!» Я лише махну їм рукою на прощання.