Адже я так хочу пробачити самого себе. Роблю вигляд, що пробачив, але тугий клубок підбирається до горла.
Що буде написано про це в щоденнику? Про те, що поранило мене і, здається, шкода, що не вбило. Чи це буде просто розповідь без відповідей, яка, як і сьогоднішня зустріч із Юрком, дасть інформацію для роздумів замість вирішення?
Ідучи вулицею, я набрав маму.
— Так, Андрійку, алло! — почулося в слухавці.
— Мамо! — розпочав я, оминаючи передмову, — чи не бувало такого, щоби я втрачав пам’ять?
Мама важко дихала, намагаючись збагнути сенс моїх слів.
— Ні, не знаю, — відповіла вона нарешті. — Чому ти питаєш?
— Знайшов одну річ свою, та ніяк не можу згадати, звідки вона в мене.
— А що то за річ? — поцікавилася мама.
— Нічого особливого, — швидко відповів я. — Просто мої записи.
— Ти, напевно, пам’ятаєш, був період, коли ми майже не спілкувалися. Ти говорив кілька слів — і все.
— Напевно. Здається, це було не зі мною.
— Може, заїдеш на вечерю?
— Та ні, іншим разом, я вже додому.
Та повертатися не хотілося. До будинку, який дивився на мене сусідськими очима, ніби оцінював. У квартиру, недбало завішану моїми речами. Пункт нічлігу, де я міг на деякий час сховатися від інших.
— Хочу поїсти в приємному місці, — сказав я вголос, кивнув сам собі і поїхав на пізню вечерю.
Мені кортіло почитати щоденник, який увесь час був зі мною, тому я обирав заклад із гарним освітленням.
Власники ресторанів, залишаючи багато світла в залі, ризикують прогоріти. Півтемрява дає можливість знизити гостроту зору, а отже — розслабитися. Вона приховує вади і недоліки, робить людей привабливішими. Вони проведуть свій вечір краще, можливо, закінчать його в обіймах і поцілунках. І повернуться сюди ще.
Мій сьогоднішній ресторан Annabelle викликав довіру радше завдяки чудовій кухні, а не романтичній атмосфері. Зітхнувши у відповідь на невиправдано високі ціни в яскраво освітленому меню і замовивши салат з теплою качиною печінкою, я дістав свій щоденник.
Щоденник. Університет
Вчитися було легко і безтурботно. Після напруженого шкільного ритму прийшов розслаблений режим університету. Дозволялося пропускати лекції та семінарські заняття, важливим було лише те, як ти впораєшся з іспитом. А часу лишалася сила-силенна, і з подивом спостерігав за вічним поспіхом і незадоволенням дорослих людей. Невже і я таким зроблюся? Здавалося, що життя прекрасне, а далі все буде тільки краще. Я хотів стати істориком, і, можливо, став би ним, незважаючи на всю непопулярність професії в середині дев’яностих у розпал економічної кризи.
Усе змінив один випадок. У той ніби звичайний вихідний день я зустрів свого вчителя історії, який поряд із ринком торгував сигаретами на тротуарі. Я йшов купувати овочі — і раптом його побачив. Його очі закривали великі темні окуляри, але сумнівів у тому, що це мій улюблений учитель, не лишалося. «Доброго дня, Михайле Івановичу», — застигло на моїх губах. Він поспішно відвернувся, ледь поглянувши на мене, і втупився в асфальт. А мене охопив палючий сором від того, що мій учитель замість того, щоби порпатися в архівах, читати і аналізувати історичні джерела, повинен стояти біля метро і заробляти собі надбавку до мізерної зарплатні. Я хотів би купити у нього відразу всі сигарети, щоб він не мусив стояти тут. Подивився на стиснуті в кулаці гроші і подумав, що готовий місяць не їсти жодних овочів.
Наступного тижня Михайло Іванович зайшов до нашого класу і почав говорити. І я знову поринув у світ історичних особистостей, давніх часів, загадок, політичних інтриг і видатних рішень, що визначили шлях розвитку світу. І знову спалахнуло моє бажання стати істориком.
За кілька місяців до закінчення випускного одинадцятого класу я вирушив на історичний факультет університету імені Шевченка. Мені здавалося, що там пануватиме особливий дух і одухотворені історією особистості мудро й доброзичливо введуть мене в світ науки. Я ходив коридором, намагаючись знайти когось, хто розповість мені про навчання. Знудьговані особи направляли мене з кабінету в кабінет, і врешті-решт мені вдалося роздобути брошурку, в якій правильними фразами описували значимість і сутність історичного факультету. З правого верхнього кута першої сторінки на мене дивився нещиро усміхнений декан, що сидів за письмовим столом, одягнутий у сірий старомодний костюм. Декан писав про досягнення факультету та актуальні теми, над якими працюють наукові співробітники. Я вийшов розчарований і, зітхнувши, зрозумів, що сюди не вступатиму. Тож обрав незрозумілий, але популярний економічний факультет. Мама бігала по своїх знайомих, шукаючи шпарини для вступу туди, носила подарунки, і, врешті-решт, підійшовши до дошки, на якій вивішували прізвища тих, кому пощастило, я виявив власне ім’я.