— Слухай, адже це класна ідея, — продовжив я. — Мінімум тисяча проданих примірників забезпечена. Відразу потрапляєш в топ найбільш видаваних українських письменників.
— Тихо, — крізь зуби, процідив Сергій, роблячи очима загадкові рухи.
До кухні знову зайшло те ж біляве створіння, яке встигло стати за ці кілька хвилин Нінкою з непростою життєвою метою.
У руці вона тримала велику білу чашку, з якої визирала ниточка від опущеного всередину пакетика чаю. Вона поставила чашку на стіл поряд із плитою, вимкнула вогонь під чайником, із зусиллям підняла його своїми тендітними руками і, нахиливши, налила води майже до країв. Знов поглянула на нас, і мені здалося, що в її очах плескалися смуток і докір. Вона тихо сказала: «Вибачте», — і вийшла з кухні. Раптом перехотілося сміятися з неї, і я подумав про те, що вона, можливо, сама вигадала цю історію про тисячу партнерів, а тепер вже не знає, як з цього всього виплутатися, як позбутися глузувань за спиною, як відштовхнути сильні вимогливі пальці, які хапають за попу і зачіпають груди, як затулитися від поглядів, які знімають одяг, і від думок, що ось трахають її і чекають, що саме цей секс буде названо найкращим із тисячі. Вона випадково вигадала собі цю роль, але тепер їй не дають вибору, змушуючи грати до кінця.
Я розбив шкаралупу яйця і вилив його на сковороду. Жовто-біла рідота поступово загусала, перетворюючись на частину моєї сьогоднішньої вечері. Я подивився на свої пальці, які у моїх думках безцеремонно ковзали кілька хвилин тому під червоно-чорною футболкою, грубо стискали пипки маленьких пружних грудей, незважаючи на сльози на беззахисному обличчі. І витер піт з чола.
— Піду вмиюся, — сказав хлопцям, дивлячись у підлогу, і вийшов з кухні до туалету.
Я довго й ретельно милив руки, обливав холодною водою обличчя і дивився в розділене надвоє старою тріщиною дзеркало на свої мокрі брови і готову зірватися з кінчика носа краплину води. Я уявляв собі, що приходжу з величезним букетом весняних квітів у гуртожиток, стукаю в двері, які відкриває мені Ніна, простягаю їй квіти, нахиляю голову вниз, як лицарі середньовіччя на знак вшанування дами, обертаюся до натовпу, що перешіптується, і говорю з викликом:
— Хто скаже про неї хоч слово погано, матиме справу зі мною!
Моє обличчя висохло, і я почув, як Сергій кличе з кімнати:
— Андрюхо, їжа вже на столі!
Я йду до кімнати, і Діма каже:
— Закрий двері на замок, у нас вечеря на трьох, а на запах може весь гуртожиток збігтися.
Він простягає мені штопор і темно-червону пляшку портвейну, а сам, весело наспівуючи, натирає рушником склянки.
Мені хочеться вигукнути: «Не кажіть про неї поганого!» — хоча б їм, але я мовчу, ковтаю від голоду слину в передчутті вечері і швидко долучаюся до їхніх масних жартів. Дешеве вино біжить стінками горла, пустий шлунок стискається в судомах, тіло розслаблюється й спустошується голова.
Життя прекрасне, і сьогоднішній вечір точно вдасться.
Щоденник. Паша
Його звали Паша, і ми вчилися разом до третього курсу.
Пашина родина жила в самому центрі, біля станції метро Театральна. Коли він казав у нашій студентській групі, що живе там, — багато хто заздрісно гудів: «Овва!» Що означало: «Щастить же декому жити в центрі, не потрібно нікуди їхати, захотів погуляти — і все поруч: Опера, Золоті ворота, Хрещатик». А йому щоразу хотілося сказати: «Та я ненавиджу це місце!» І тоді співрозмовник напевно міг би промовити: «Якщо ти ненавидиш це місце, то як ти можеш взагалі щось любити?» Та Паша мовчав і не казав нічого у відповідь на «Овва!». Сказав тільки мені. Напевно, тому що я сам не сказав йому цього «Овва!». Правду кажучи, я збирався це вимовити, але задумався про щось і забарився, а він випалив, дивлячись мені прямо в очі: «Я ненавиджу це місце!» Зізнаюся, я так і застиг з відкритим ротом. У цей момент я відчув, що він справді ненавидить. Це його почуття було настільки сильним, що захоплювало і мене, і я мимоволі відступив на крок убік, де хвилі ненависті були слабшими. А Паша тоді розвернувся і пішов.
Його багато хто вважав дивним і смиканим. Він заїкався в моменти хвилювання, руки його постійно перебирали щось, більшу частину часу він був схожим на тінь, але іноді спалахував так сильно, що робилося страшно, і всі мимоволі відступали назад, не бажаючи мати з ним справ.
Після тої нашої розмови Паша перестав мене помічати. Точніше я спершу так подумав, а потім зрозумів, що він спостерігає за мною краєм ока, ніби перевіряючи, чи не розповів я комусь про його ненависть до свого дому. Проте я ні з ким не ділився його таємницею, тому зрештою мені вдалося дізнатися більше.