Я продовжував стежити за чоловіком. Жінка, яка була з ним, ніжно дивилася на всі його дії. У неї не було ані краплини осуду. Вона простягла руку і погладила його.
Мені більше не треба було розуміти нічого. Так, я знав, що у нього проблеми із зором. Може, залишилося десять чи двадцять відсотків. Він бачить обриси і контури. Він зауважує рух. Він навіть може взяти свою тарілку. Але він не бачить вісімдесят чи всі дев’яносто відсотків того, що навколо нього.
Він не бачить, наскільки дорогим він є для цієї жінки. Втім, хіба це потрібно бачити? На його обличчі легка посмішка, він захищений і вільний. Завдяки їй. Він чує її голос, відчуває тепло її руки, і що йому до того, що можу подумати я чи той хлопець? Йому байдуже, що ми думаємо про нього, коли він поруч із нею. Я не знаю нічого про їхню історію та про їхнє життя. Гадаю, що ніколи й не дізнаюся.
Вони просять рахунок, і вона розплачується. З її обличчя я бачу, що це було дорого. Дорожче, ніж вона розраховувала.
— Вам сподобалося? — питає офіціант.
— Так, дуже, — відповідає жінка, і я їй вірю.
Я сиджу і копирсаюся в своїй тарілці. Навряд чи мені сподобається так само сильно.
Вони встають і йдуть. Вона тримає його під руку, а він уважно дослухається до кожного її руху.
Я дивлюся на свій салат і відчуваю, що більше не голодний. Що можна залишити його на деякий час і прочитати ще трохи.
Щоденник. Поїздка за хлібом
Ще під час навчання в університеті я влаштувався на роботу на неповну зайнятість. Півдня в університеті, півдня виконую різні дрібні доручення на посаді «помічника менеджера». Попервах здавалося, що хтось відібрав у мене весь вільний час, було важко. А потім мені заплатили першу зарплату і похвалили за роботу. Я крокував вулицею додому, щохвилини перевіряючи на дотик наявність грошей у кишені, і посміхався.
З першими грошима я зрозумів, що батьківський дім для мене затісний. Я винайняв маленьку недорогу вогку квартирку на першому поверсі в обшарпаному будинку на Позняках і відчув себе остаточно дорослим і самостійним. Мама тихо голосила, вимиваючи перед новосіллям запилюжені кути мого нового житла, а батько прибивав карниз і підбадьорливо підморгував мені.
Тато подарував мені на честь закінчення університету свої старі, але з любов’ю доглянуті «Жигулі», я влаштувався на кращу роботу і відчував себе цілком матеріально забезпеченим. Ми із Сергієм сідали в мій «жигуль» і без особливої мети виїжджали за місто, просто вирушали в якесь нове для нас село подивитися тамтешнє життя або звертали на другорядні дороги, щоби поїсти бутербродів на узліссі.
— Слухай, дай покерувати трохи, — попросив якось Сергій.
— Гаразд, спробуй, — із сумнівом погодився я.
Ми помінялися місцями, і він включив першу передачу. Через секунду машина заглухнула.
— Це з незвички, — сказав Сірий і завів її знову.
Він добряче піддавав газу — і ми ривками і з ревінням двигуна прискорювали рух. Нарешті автомобіль розігнався до швидкості дев’яносто кілометрів на годину і вже плавно прямував трасою. Час від часу Сірий блимав дальнім світлом зустрічним машинам.
— Навіщо це робиш? — здивувався я. — Хіба були даїшники на тому боці?
— Ні, — відповів Сергій. — Просто мені здається, люди якось стають трохи добрішими, коли витягають в твою сторону руку і відкривають долоню. Навіть якщо й немає даїшників далі на їхньому шляху.
Бабуся померла, коли я навчався на останньому, п’ятому курсі.
Їхня з дідом квартира якийсь час була порожньою. Я міг би переїхати туди, але мені здавалося, що в цьому щось неправильне. Ніби я тільки й чекав, аби отримати це житло. Йшли місяці, я закінчив університет, але продовжував платити за орендовану квартиру.
Ситуація вирішилася якось сама собою. Господар квартири, прийшовши за черговою оплатою, повідомив, що збирається її продавати. Я пожив у ній останній місяць, зібрав речі і переїхав до свого вільного житла на Шулявці. Після молодіжного ритму Позняків тутешній контингент, здавалося, не любив будь-яких рухів, що виводять його зі звичного сонного ритму. Однак моєму самотньому існуванню це було до душі.
Якось удома закінчився хліб, і я вирішив вийти, щоби купити його. Я завжди їм із хлібом. Колись бабуся навчила мене так. Вона говорила, що завжди потрібно з’їсти за їжею хоча б шматочок хліба. І ще його обов’язково потрібно доїсти до кінця, щоб він не залишався і не доводилося його викидати.
Стояла тепла червнева погода, тому я лише взувся в туфлі на босу ногу, взяв із собою гаманець, мобільний телефон, ключі від машини та дому і вийшов з квартири. «Навіщо мені ключі від машини і телефон?» — подумав я, але вирішив не повертатися. Зазвичай перевіряю перед виходом на роботу, чи взяв ці чотири речі. Ключі від дому — раз, ключі від машини — два, телефон — три, гроші — чотири. Все на місці — можна йти.