В мене немає більше часу, я ж грабіжник. Тож я лише простягаю ліву руку і забираю пакет у неї з руки. Він легкий і завеликий для такої мізерної суми грошей. Я повертаюся та йду до виходу. Збираюся вийти, але в мене таке відчуття, що я щось забув зробити. Повертаюся й кажу: «Дякую!» — як вчила бабуся. І виходжу з магазину.
Тому повернути голову на один міліметр — це замало, дівчино! Втім, я лиш проходжу вглиб магазину і шукаю, де тут може бути хліб.
Я рідко буваю в цьому магазині, тому на пошуки витрачаю певний час. Білий круглий хліб, загорнутий у прозорі целофанові пакети. Підходжу і пробую, чи свіжий він. Я завжди торкаюся хліба перед тим, як купити його. Просовую чотири пальці під хліб, а великий палець залишається зверху. Здавлюю буханець і дослухаюся до відчуттів своїх пальців. Коли хліб свіжий і смачний, він ривками стискається і провалюється під пальцями. У нього тверда підсмажена скоринка, а всередині він м’який, у ньому багато великих порожнин. Ти можеш стискати його і вже знати, як він пахне. Скориночка тріскається під натиском. Свіжий смачний хліб. Цікаво, всі люди пробують, чи свіжий хліб, так, як я? Мені б не хотілося їсти хліб, якого торкалося багато незнайомих людей. Які приходили і стискали його. Якби я заходив у магазин і дивився, як люди мацають хліб, мені було би важко жити з цим. Коли ви пробуєте руками, чи свіжий хліб, оберніться і озирніться довкола. Може, хтось бажає знати, до чого саме ви вже торкнулися, щоби взяти собі буханець, який ще не зустрічався з чужими пальцями.
Цей хліб був не таким. Він стиснувся, як гума, і розігнувся, тільки-но я прибрав пальці. Він не мав хрусткої скоринки. Він не був смачним. Зітхнувши, я вирішив, що не хочу їсти такий хліб.
Я попрямував до виходу з магазину. Перед тим, як відчинити двері, обернувся до касирки і сказав: «Спасибі». Вона здригнулася і повернулась до мене. А її обличчя набуло якогось некрасиво-здивованого виразу. Зазвичай здивування буває красивим, але не зараз. Я зрозумів, що не хочу торкатися її грудей, і вийшов з магазину.
На мене одразу ж ринуло сліпуче сонце. Де ж у цьому місті можна купити смачний хліб?
Я згадав про свій студентський час і життя на Позняках. Одного разу я повернувся з університету дуже втомленим і дуже голодним. Йшов додому і думав лише про їжу. Здається, в холодильнику мене чекала незакінчена банка огірків, шматок ковбаси і вершкове масло. Іще у мене були картопля та крупи, але готувати їх надто довго. Я тоді зайшов до крамниці біля дому.
— Свіжий хліб, — радісно повідомила мені продавщиця. — Тільки-но завезли. Іще гарячий!
Продавщиця була молода і симпатична. Мені частіше зустрічалися інші. Вони були незадоволені тим, що працюють продавцями, але при цьому продовжували ними працювати. Певно, через якісь обставини.
Вона мені так сподобалася, що я оторопів. Я завжди трохи торопів перед дівчатами, які мені подобалися. Боявся, що скажу щось не те. «Краще вже мовчати — так більше шансів сподобатися», — думав я тоді. Щоправда, це не спрацьовувало.
Я попросив дати мені хліба, ввічливо і серйозно подякував. Вона стояла і посміхалася.
— Смачного, — сказала і засміялася.
Я подякував ще раз, почервонів і вийшов з магазину. Мій шлунок вже затвердів від голоду, тож я кинувся додому. Хліб був справді гарячим, я перекладав його з однієї руки в іншу, щоби не обпектися.
Добігши до своєї квартири, я швидко роззувся і кинувся на кухню. Дістав масло з холодильника і взяв ножа. Та хліб не різав — ламав його руками. З-під хрусткої скоринки виривався на волю аромат свіжоспеченого тіста. Крихти злітали вниз на стіл. Я відрізав шматки масла і клав їх зверху на шматки хліба. Масло розплавлялося і стікало вниз. Я засовував шматки хліба до рота — і вони розчинялися там. Ніколи відтоді я не їв нічого настільки ж смачного.
Наступного дня я заходив до магазину, але тієї веселої продавщиці там не було. Не з’явилася вона й пізніше. Запитати, де вона, я не зважився.