Незнайомець підвівся й повернувся до стола. Потривожена його рухом сторінка розкритої книжки почала повільно рухатися, застигла на мить вертикально, а потім вигнулась у протилежний бік. Чоловік допоміг їй закінчити свій шлях, розгладив долонею, потім вмочив ручку в каламар, дав стекти краплі чорнила з кінчика пера і зробив запис впевненими замашними літерами. Тоді подмухав на нього, допомагаючи чорнилу висохнути, закрив книжку, акуратно поклав її на те місце, звідки брав, а потім, подумавши, повернув на неї і окуляри.
Вийшов з-за прилавка, забрав свій капелюх і попрямував до виходу.
Зробивши крок на вулицю, на мить осліпнув від яскравого сонця і заплющив очі.
За секунду розплющив, і центральна площа Вінслоу стала поступово набувати своїх колишніх обрисів. Спершу Незнайомець ніби зібрався продовжити свій шлях містечком, але зупинився, подумав і повернувся до машини.
Місіс Ріккерлі бачила, як незнайомий чоловік вийшов із крамнички, зупинився на хвилинку, роздумуючи, а потім підійшов до своєї новенької витонченої американської машини. Він подивився кудись униз і відчинив задні дверцята. Їй не було видно, що він робить там, з протилежного боку машини. Незнайомець нахилився, повністю сховавшись за автомобілем, потім випростався. Його обличчя осяяла посмішка. Обійшовши машину, він постав перед місіс Ріккерлі в повен зріст, повернувся до неї, широко доброзичливо усміхнувся і привітався кивком. Потім сів у машину, відкинувся на м’яке сидіння, зняв із себе капелюх і поклав поруч. Двигун шумно завівся — і автомобіль рушив у напрямку, звідки приїхав.
Виїхавши із центру містечка, Незнайомець несподівано побачив Мюренн. У руках у дівчинки був чорний капелюх, саме такий, як у нього. З голосним сміхом вона підкидала капелюх догори, той крутився в повітрі та падав униз. Дівчинка ловила його на льоту і знову підкидала. Проїхавши далі, Незнайомець поглянув у дзеркало заднього виду. Йому здалося, що він на мить побачив двох дітей, Мюренн і хлопчика її віку, які бігли, тримаючись за руки. Капелюха в руках Мюренн вже не було. Але цієї миті автомобіль підскочив, наїхавши на горбок, промінь сонця відбився в склі, засліпивши чоловіка на мить, — і картина у дзеркалі зникла.
Автомобіль виїхав із міста і попрямував дорогою, що петляла поміж зелених пагорбів. Вінслоу залишився позаду. Хмари білої дорожньої куряви здіймалися за машиною, застигали у повітрі, а потім повільно розчинялися.
Десь біля Вінслоу підпливав до берега рибальський човен. У містера Ріккерлі сьогодні був навдивовижу вдалий улов. Його задоволена посмішка губилася в густих вусах. Він уже уявляв, як буде вражена й здивована його дружина, як вона розповідатиме сусідам і рідним, який спритний і вправний у неї чоловік, і саме його удача буде найважливішою подією сьогоднішнього дня для всього міста.
На морі панував штиль. Хвилі неспішно накочувалися на скелі, нашіптуючи тиху мелодію.
Незнайомець подивився на свій годинник. Він показував чверть на сьому. На задньому сидінні автомобіля, витягнувши передні лапи, дрімав пухнастий білий кіт.
Ховаючись у каптур від холодних поривів зимового вітру, я наближався до дверей будинку на вулиці Гоголівській.
Взявшись за холодну металеву ручку, потягнув двері на себе. Замерзла пружина з гудінням піддалася, я ступив усередину.
Вітер лишився за спиною, я зробив глибокий вдих, відчув сирий запах старого під’їзду. Відпустив двері, які зі скрипом зачинилися, після чого декілька секунд намагався звикнути до темряви. Проте очі вперто не бажали знаходити обриси предметів навколо, тож, знявши з голови каптура, я рушив напомацки.
Коли повторюєш один шлях багато разів, тіло знає його вже краще, ніж очі, пам’ятає, якої висоти сходинки та скільки їх, де хитається плитка на підлозі й навіть як у цілковитій темряві з першого разу втрапити ключем у замковий отвір.
Та тут я був лише вп’яте чи ушосте в житті, тож доводилося вивчати простір, вмикаючи на повну потужність усі органи чуттів: вдивлятися в темряву, обмацувати стіни, дослухатися до шурхотіння.
Складним був шлях з шести сходинок до першого сходового майданчика, де перегоріла лампочка. А вже далі досягало тьмяне світло з верхніх поверхів, полегшуючи дорогу. Дещо розслабившись, я неспішно рушив нагору, рахуючи дорогою сходинки. Отже, пройдено шість найтьмяніших на початку шляху.