Чоловік голосно нерозбірливо вилаявся і стусонув собаку під ребра ногою. Той голосно завив і впав, втягуючи в себе повітря і задихаючись від несподіванки, гострого болю і несправедливості.
Бездомний, бурмочучи собі під ніс лайку, рушив уперед. Собака лежав і, здавалося, у нього не було сил, аби рухатися. Волоцюга лише один раз обернувся, але, не зупиняючись, пішов далі. Він встиг відійти метрів на тридцять, коли пес усе ж підвівся, насилу втримуючи рівновагу на тремтячих лапах. Перемагаючи біль, собака пошкандибав за хазяїном. Вони відходили все далі від мене, а відстань між ними поступово скорочувалася. Коли вона скоротилася метрів до трьох, чоловік зупинився і обернувся. Побачивши майже поруч із собою собаку, він виштовхнув з горла гнівний вигук і зробив загрозливий рух рукою, стиснутою в кулак. Пес прищулив вуха до голови і пригнувся до землі, наче в очікуванні чергового удару. Чоловік нахилив голову вперед, засунув вільну руку в кишеню і продовжив свій шлях. Собака почекав кілька секунд і, так само притискаючи вуха і накульгуючи вже на обидві передні лапи, рушив слідом за ним.
Вони віддалялися від мене, і в світлі вечірніх ліхтарів я вже майже не міг розрізнити їхніх обрисів. Іноді ці дві плями зупинялися — і я уявляв, що бездомний знову замахується і намагається вдарити пса. А потім вони продовжували свій нерівний рух.
Я стояв на тротуарі і згадував один випадок, який трапився багато років тому. Тоді я сів у маршрутку на кінцевій зупинці на площі Льва Толстого і дивився у вікно, як проїжджали машини. Водій не поспішав рушати, очікуючи, доки приїде його колега, щоби дотриматися інтервалу. За вікном точилося звичайне київське життя. Через пішохідний перехід неспішно переходила дівчина в супроводі великої німецької вівчарки. Спершу собака біг поруч, але потім зробив кілька жвавих кроків потужними лапами і вирвався вперед. І тут сталося щось несподіване й страшне. Звідкись — здається, з вулиці Горького — різко вилетіла машина. Вона мчала на шаленій швидкості і врізалася у вівчарку. Я ахнув і підстрибнув на кріслі, стиснувши кулаки. Дівчина підбігла до пса, але було вже запізно. Вона впала на коліна і обіймала вівчарку за шию. Говорила з ним, але, здається, собака тільки й міг, що затуманеними очима дивитися на хазяйку востаннє. З білої легкової машини вийшов високий огрядний чоловік. Він оглянув бампер машини і почав кричати на дівчину і на собаку. Дівчина притулилася до собаки, обхопила його за шию і голосно плакала. Чоловік продовжував кричати і, здається, вже вимагав гроші на ремонт машини. Люди зупинялися на тротуарі і мовчки дивилися на те, що відбувається. Лише дідок із ціпком зробив крикуну зауваження. Я не чув виразно звуків через товсте скло маршрутки, але нескладно було зрозуміти, що дідка відправили додому нецензурною лайкою. Той похитав головою і пішов геть. Ніхто більше не заступився за дівчину. Ніхто! Я стискав кулаки від злості і уявляв, як зараз вискочу з маршрутки, кинуся на середину дороги, відштовхну гидкого здорованя і вдарю щосили кулаком в крикливий злісний рот. Водій закрив двері — і маршрутка рушила. Я озирався назад і не міг стримати сліз, оплакуючи разом із дівчиною її втрату, біль і несправедливість. Чому я не вийшов тоді? Я багато разів перед сном згадував цей випадок і думав: «Чому?!» І ненавидів себе за слабкість. Адже я побоявся. Злякався вийти, пробігти ці десятки метрів і захистити її. Я бачив цю несправедливість, але лише дивився на неї як глядач. Один із глядачів. Подивіться всі, я теж за дівчину! Чому я не зробив того, що мав би зробити? Чому не допоміг їй? Чому залишив плакати на асфальті з умираючою на руках вівчаркою?
Що відомо про це моєму щоденнику?
Я подивився на годинник і зітхнув. Час їхати додому і лягати спати. А завтра знову йти на роботу.
Це було якось дивно і неправильно — ходити на роботу, наче нічого не сталося, і думати впродовж дня про те, щоби знайти вдалий момент або дочекатися вечора і прочитати про себе в щоденнику, що звалився в твоє життя нізвідки. А може, не лягати спати сьогодні? Заварити собі міцної гарячої кави з гіркуватим присмаком, потягувати її, обпікаючи губи, і гортати сторінки щоденника, повільно вбираючи в себе кожне слово? Напевно, Юрко має рацію. Віддай щоденник іншій людині — і вона не зрозуміє, що ж тут особливого. Здається, кожна з прочитаних митей мого життя має сенс лише для мене. Чи є на цій планеті хтось, в чиїй душі вони так само відіб’ються, розіб’ються й розлетяться яскравими уламками, наповнюючи світ новими барвами?