Усе скінчилося. Приголомшлива тиша вдарила мені у вуха, і хтось клацнув вимикачем, наповнюючи кімнату світлом. Я примружив очі на секунду. А коли відкрив їх — подивився вниз, чи не обіймаю я сам себе. Але зустрів її очі, величезні чорні зіниці, покриті тонкою вологою плівкою. І зрозумів, що переміг.
Ми йшли нічним містом, і воно здавалося мені найкращим місцем на землі. В ту мить я любив ці незграбні сірі будівлі, написи на стінах, тріщини в асфальті, густе повітря, яке вистигало після спекотного дня, і жовте світло вуличних ліхтарів. Я тільки-но запросив її до театру на виставу, і вона відповіла, що давно збиралася піти на неї, але все ніяк не виходило. Ми наближалися до її будинку, і я навмисно сповільнював крок, щоби подарувати собі додаткові секунди поряд із нею. Ми зупинилися навпроти дверей у під’їзд, і обоє дивилися на старі, заклеєні оголошеннями двері. Я чекав, що вона скаже: «До завтра, Андрію, дякую тобі за вечір». А якщо неабияк пощастить, то підніметься навшпиньки і легенько торкнеться губами моєї щоки перед тим, як залишити мене тут на вулиці одного.
— Тобі не видасться занадто банальним, якщо я запрошу тебе на каву? — запитала Оля.
Я остовпів від її запитання, ніби у ньому крився підступ. Мозок гарячково запрацював у пошуках правильної відповіді.
— Так, — сказав я. — Тобто, ні. Тобто не здасться. Дякую.
Я витягав із себе ці дурні короткі фрази і, здається, зашарівся, через що мені захотілося зробити крок назад, за межу світла вуличного ліхтаря й темряви, щоби приховати своє збентеження і набути колишньої впевненості.
— Тоді я не буду запрошувати тебе на каву, — продовжила вона так, ніби я не використав свій шанс та обрав неправильну відповідь.
Вона задумливо поглянула на мене і продовжила:
— Мені би дуже не хотілося, щоби ти сприймав мене несерйозною.
Вона замовкла, а я подумки плутався між «ні, я не буду вважати тебе такою», «так, я тебе розумію» і «ми можемо випити кави, і я піду». Так і не визначившись із правильним варіантом, знову почув її голос:
— Може, підемо до мене, і, якщо хочеш, можеш залишитися, а завтра підемо в театр. Тобі треба подзвонити додому батькам і сказати, що будеш завтра?
Якби мені й треба було кудись телефонувати, це вже все одно нічого не вирішувало б.
Ми стояли в ліфті, дивилися одне одному в очі і посміхалися. Я простягнув руку і обійняв її за талію. Вона вигнула спину як кішка і подалася до мене. Я цілував її чоло, щоки і закриті очі, а вона муркотіла у відповідь і лоскотала мою шкіру своїми тонким світлим волоссям. Двері ліфта зачинялися і відчинялися. Вона натискала кнопки — і ми їздили вгору-вниз, поки нарешті ліфт не розкрився зі звуком, схожим на фразу: «Вже час».
Вона відвернулася від мене, щоб відчинити замок на дверях, а я обіймав її ззаду, поки нарешті ми не увірвалися в квартиру. Я знімав з неї одяг і вдихав її запах, який здавався знайомим і рідним.
— Каву будеш? — грайливо запитала вона.
— Потім, — відповів я.
Ажурні лінії вигиналися в стародавньому танці, переливалися світлом, прискорювали свій рух, перетворюючись на величезну рожеву кулю, яка збільшувалась в розмірах і витончувалась, а в кожній її клітині збиралася напруга. Аж ось вона не витримала навантаження, вибухнула з протяжним виттям, ковзнула стінами і зникла.
Вона спала на моєму плечі, а я крізь сон чув, як десь вдалині глузливо кричить крук.
— Лети геть, — прошепотів я йому, а він лише розсміявся у відповідь.
Голоси ночі віддалялися, а я поринув у сни.
Прокинувшись, одразу підхопився, сівши на ліжку. Озирнувся, перевіряючи, чи дивовижне щастя вчорашньої ночі не розчинилося в ранкових променях. Повернувши голову, побачив її; вона стояла біля вікна і дивилася крізь фіранку на освітлений сонячним ранком двір. Вона огорнулася білим покривалом і стояла босоніж, піднявши одну ногу і впершись нею у другу. Крізь білу тканину пробивалися сонячні промені, висвітлюючи обриси її стрункої фігури. Я сидів без одягу на чужому ліжку і почувався неймовірно щасливим. Водив у повітрі пальцем, повторюючи контури її тіла, і милувався своєю невидимою картиною.