Зачекавши хвилинку, тихо підвівся з ліжка і навшпиньках наблизився до неї. Вона стояла нерухомо. Я підійшов і зазирнув на краєчок її обличчя, посміхаючись і чекаючи, що і вона повернеться з посмішкою до мене. Натомість побачив, як по її щоці повільно сповзала вниз сльоза. Оля стояла біля вікна і мовчки плакала. Плакала нерухомо, дивлячись в одну точку. Я був приголомшений.
— Ну чого ти? Що сталося? — я спробував обійняти її за плечі, але вона навіть не подивилася в мій бік.
Щось усередині мене стислося, я гарячково шукав відповідь, як вчинити в цій ситуації, відчуваючи до неї зараз величезну всепоглинаючу ніжність. Раптово мене осінило. Якийсь внутрішній голос промовив мені: «Це вона, не проґав! Це вона!» І я повірив йому всією душею:
— Я кохаю тебе, — без упину повторював я, обсипаючи її поцілунками, напиваючись її солоними сльозами, торкаючись губами її гладенької шкіри. Вона похитувала головою, ніби кажучи «ні», але робила це м’яко і невпевнено, ніби бажаючи, щоб її переконали, щоб і вона могла повірити, полишити сумніви.
Увечері цього ж дня ми пішли в театр, а через два тижні я зробив їй пропозицію вийти за мене заміж. Щосекунди, щомиті упродовж цих двох тижнів я був готовий на все, мене переповнювала енергія. Я співав і танцював, радів кожному зустрічному і бажав зробити щасливим увесь навколишній світ. Коли я приніс додому виписку з РАГСу з датою одруження, батько похитав головою і спитав:
— Чи не поспішаєш? Може, треба ще трохи часу? Щоб краще пізнати людину.
Утім, час такий відносний: він то прискорюється, то сповільнюється. То який сенс чекати, не знаючи, як багато часу знадобиться для пошуків відповіді?
— Ти он уже скільки зі мною, — махнула в бік батька кухонним рушником мама. — І то, здається, так і не пізнав. Ми ж бачили її вчора, вона — хороша дівчина, нехай вирішують самі.
Мама спробувала засміятися, але раптом стиснула губи, стримуючи сльози, і відвернулася.
Я лежав на дивані і з заплющеними очима згадував ті хвилини з минулого, коли всі зорі всесвіту оберталися навколо нас двох.
Ми йшли вулицею і трималися за руки.
— Хочеш, я подарую тобі сонце? — запитав я.
— Хочу, — відповіла вона і підняла наші зімкнуті руки вгору.
— Тоді зачекай, — попросив я.
Ми зупинилися, і я зробив зосереджене обличчя, а потім повільно підняв руку долонею вгору. Я крутив нею доти, доки, як мені здалося, вона не увібрала в себе максимально можливу кількість сонячного тепла. Дивився на руку і бачив, як вона починає розчинятися в білому світлі. Поки вона не встигла цілком зникнути, я швидко ляснув по ній другою долонею.
— Є, — змовницьки підморгнув я Олі.
Я стискав пальці так, ніби звідти справді щось могло втекти, якщо розкрити долоні.
— Давай, — прошепотів я, наближаючись до неї. Вона обхопила своїми тонкими долонями мої, і я почав поступово витягати свої руки.
— Не поспішай, — тихо попросила вона. — Воно ж може відлетіти.
Нарешті я зовсім забрав руки, і вже її долоні стискалися в напрузі.
— Спасибі, — тихо сказала вона. — А можна я подивлюся, яке воно?
— Так, звісно. Але воно відразу ж полетить. Так швидко, що тобі може здатися, що його й не було.
Вона серйозно кивнула і почала розкривати долоні. Ми вдвох пильно стежили за тим, що ж в них з’явиться.
— Полетіло, — з жалем сказав я.
— Так, — сказала вона. — Таке гарне. Спасибі!
Я витягнув свою праву руку вперед. Від обручки на безіменному пальці відбилися промені, розлетілися і застигли золотистою зіркою над долонею.
— Дякую тобі, — відповів я.
Мені хотілося поїхати з нею туди, куди не поїхав би ніхто інший. Прийти до турагенції, що відправляє своїх клієнтів по всьому світу, і запитати:
— А які напрямки ви пропонуєте?
— Ми організовуємо відпочинок по всій земній кулі, — променисто посміхаючись, відповість молодий впевнений у собі чоловік — співробітник агентства.
— По всьому?
— По всьому!
— А могли б підібрати щось, куди ніхто не їздить?
— Щось ексклюзивне, — впевнено констатує він, посміхаючись ще ширше.
— Ні-ні, ексклюзивне не потрібно, — саме те, що ви не пропонуєте нікому.
Я уявив подив і роботу думки на його обличчі. Як же це прекрасно, коли люди починають думати! Не шукати відповідь. Ні, пошук відповіді — це підбір шаблонів. А саме думати. Коли реальність виявляється хиткою і розсипається.