Папуга розгорлався не на жарт, й ті, хто сидів ближче до клітки, взялися його заспокоювати:
— Вгамуйся, мій хороший, — просила з посмішкою маленька брюнетка в солом’яному капелюсі. Деякі нотки в її голосі говорили більше, ніж слова. Якби вони лишилися тут удвох, вона і папуга, якби свідки зникли, забравши з собою соціальне тло, то я б не радив йому галасувати в присутності цього солом’яного капелюшка.
Біла пляма вдарила папугу в плече. Наступна вцілила прямісінько в голову. Він був тяжко вражений цією атакою. Зверху на тенті, що закриває столики, зібралася зграйка голубів. Вони сиділи на краєчку натягнутого брезенту над кліткою і по черзі гидили на нього. Попервах вони робили це методично й обачливо, але згодом охочих взяти участь в атаці на папугу добряче побільшало. Вони штовхалися і билися один із одним, забувши про початкову місію. Дама в солом’яному капелюсі виглядала цілковито задоволеною. Надмірне вдоволення надавало обличчю дурного виразу.
— Поглянь, — показав я Олі на папугу, на боці якого вже подумки перебував.
Вона вирвалася зі своїх думок, подивилася на клітку, байдуже кивнула і сказала:
— А давай продамо одну квартиру і купимо нам з тобою по машині.
— Давай, — відповів я без ентузіазму, розуміючи, що йдеться про квартиру дідуся та бабусі, і зробив ковток.
Остиглий напій був препротивним, і я скривився. «Солом’яний капелюх» мене відверто дратувала, і я потай бажав, щоби голуби проробили дірку в тенті просто над нею.
Папузі я симпатизував.
Я відклав щоденник у бік і підійшов до вікна. Чому на вулиці так темно? Чому не світяться вікна? Я поглянув на годинник. Довга і струнка хвилинна стрілка наздоганяла маленьку і повняву годинну, яка втупилася в цифру «два». Час пробіг непомітно. Вікна сусіднього будинку мирно занурилися в темряву, і лише одне світилося жовтим прямокутником. Якби зараз цей сусід підійшов до вікна, то побачив би мою темну постать за фіранкою на такому ж жовтому тлі. Хто це міг би бути? Я заплющив очі і уявив собі стрункий силует із довгим прямим волоссям. Ми дивились би одне на одного і намагалися зрозуміти, що це за людина по той бік вулиці. Цей силует цілком годився на роль ідеальної жінки.
Тепер я точно знав, як важливо не наближатися до нього, не вмикати світло і не лізти вглиб. Ідеал — недосяжний за визначенням. Наближаючись надто близько, ти починаєш впливати на нього, закривати світло своєю фігурою, просочувати своїм запахом. І тоді в ньому з’являється частина тебе — неідеального. І ти дивишся на цього майже себе і дратуєшся від виду власної недосконалості. Тож коли бачиш десь удалині силует ідеальної жінки — заплющ очі. Можливо, він зникне, коли ти знову їх розплющиш.
Ранок зазирнув до мого вікна, я неспішно потягнувся всім тілом і подивився на годинник. Дев’ята двадцять. Прямо-таки дежавю в стилі «Дня бабака». Сподіваюся, зараз не подзвонить шеф і не скаже, що за сорок хвилин ми зустрічаємося в кабінеті власників. Ото вже ні, цього я дозволити не можу. Я піднявся і набрав його номер сам.
— Привіт, Андрію! — увірвався в моє вухо бадьорий голос.
Мене завжди вражала ранкова бадьорість і життєрадісність деяких людей.
— Привіт, — сказав я сонним голосом, не намагаючись надати йому свіжих нот. — Знаєте, щось захворів. Застудився.
Я вичікував його реакцію і уявляв, як він зараз роздумує, стоячи посеред кабінету, а потім байдуже знизує плечима.
— То лікуйся. Коли будеш?
Дивне питання. Коли буду? Складно сказати, як довго ти будеш хворіти, особливо, якщо ти не хворієш.
— В п’ятницю, — відповів я і про всяк випадок додав: — Сподіваюся.
Це означало, що раніше точно не буду.
Відсутність необхідності швидко збиратися і їхати на роботу додало настрою. Я робив руханку, доки тіло не вкрилося потом. Прийняв душ, який додав свіжості, зазирнув у порожній холодильник і вирушив до магазину по продукти. Повернувшись, зготував собі омлет із шинкою та сиром, намастив маслом батон і запарив міцного чорного чаю з лимоном.