Сім, вісім, дев’ять… На десятій сходинці недопалок… Одинадцять, дванадцять, тринадцять. Біля тринадцятої сходинки видряпане у фарбі стіни серце, пробите стрілою. Чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, поворот….
Сімнадцять, вісімнадцять… Двадцять одна, двадцять дві. Ось на стіні написано назву рок-гурту і намальовано череп із кістками. Певно, на цей череп автору малюнку знадобилося чимало часу, його вибито у стіні дуже ретельно, сумлінно й охайно. Двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, поворот.
Десять сходинок в один бік, потім десять в інший — і я на другому поверсі.
Потім іще десять вгору, поворот, тут треба обійти виставлену кимось у спільний коридор засмальцьовану газову плиту. Сорок чотири, сорок п’ять, сорок шість сходинок, поворот ліворуч, квартира номер п’ять.
Шукаю ключі в кишені куртки. Чую, як відчиняються й зачиняються двері внизу. Судячи із шурхотіння, той, хто зараз увійшов до під’їзду, так само, як і я, не надто з ним знайомий. Ті ж невпевнені кроки і обмацування простору. Не можу знайти ключа. П’ять, шість — він піднявся на перший поверх. Ключа ніде немає. Дев’ять, десять — дійшов до недопалка. Я розстібую куртку. П’ятнадцять, шістнадцять — поворот. Шукаю ключ у кишені штанів, потім пригадую, що міг покласти його у внутрішню кишеню піджака. Вдаряю пальцями по піджаку й відчуваю маленький металевий предмет. Двадцять п’ять, двадцять шість, поворот. Дістаю ключ із кишені і встромлюю в замковий отвір, перший оберт наштовхується на перешкоду, тож беруся лівою рукою за ручку та тягну двері на себе, одночасно провертаючи ключ. Два оберти ключа. Тридцять три, тридцять чотири. Ліве око вловлює чоловічу фігуру в темній куртці, схожій на мою. Але каптура він не зняв. Відкриваю двері й роблю крок уперед. Одна нога вже всередині квартири, друга — назовні. Тридцять п’ять, тридцять шість, поворот. Піднімає руку і знімає каптур. Якщо зараз повернуся до нього, потрібно привітатися й дочекатися його відповіді, а я хочу якнайшвидше потрапити всередину. Крок другою ногою. Тридцять дев’ять, сорок. Зачиняю двері. Сорок два, сорок три, сорок чотири. Прокручую замок. Сорок п’ять? Нічого не чую. Після того як замкнув двері з цього боку, рухи на сходах припинилися. Стою біля дверей, готуючись продовжити рахунок. Проте звуків більше немає. Намацую вимикач — в коридорі спалахує світло. Повертаюся і дивлюся перед собою. Я вдома.
Дім. Мені поки що важко називати це місце домом. Але я тут живу. Уже четвертий день. І якщо я кажу, що йду додому, а приходжу сюди, то, певно, це і є мій дім.
Коли мені сказали ціну на оренду квартири в цьому будинку, я спершу не повірив. Хіба таке можливо? Це ж майже центр міста, а за такою ціною квартиру і на околицях Троєщини треба іще пошукати.
— Там якісь проблеми? — спитав у ріелтора.
— Та дім, звісно, старий, одразу попереджаю, навіть дуже старий і давно потребує капітального ремонту, але місце дуже гарне, а ціна взагалі смішна.
— Я хочу оглянути цю квартиру.
— Гаразд, давайте оглянемо, — без особливого оптимізму в голосі вимовив він.
Ми пішли туди ввечері. Напевно, він не хотів, щоб я роздивлявся зовнішні тріщини, якими були помережані стіни будинку, від чого здавалося, що він може розвалитися будь-якої миті. Коли увійшли до під’їзду, щось велике й живе швидко сховалося під сходами й зашаруділо, втікаючи своїми потаємними ходами до підвалу.
— Здається, це кіт, — невпевнено вимовляє ріелтор, переминаючись з ноги на ногу на місці, ніби сумніваючись, що я таки піду нагору до квартири.
— Так. Або ж щур, — байдуже повідомляю я та рушаю першим. — Ходімо, Костю.
— Та ні, кіт, — ріелтор все ще намагається заспокоїти мене або ж передовсім себе самого.
На кожному сходовому майданчику по дві квартири. Коли опиняюся між ними, думаю, що з обох боків на мене крізь дверні вічка дивляться очі потенційних сусідів.
Із кожним кроком нагору я все більше розумію, чому ціна така низька. Цей будинок уже давно мали би знести, зрівняти з землею, щоби звільнити місце для чогось нового й свіжого. Він схожий на старий людський організм, стоячи біля якого, лікар розводить руками, немов би кажучи: «Я можу полагодити щось одне, але тоді що буде із усім іншим?» А потім хитає головою на знак того, що нехай все йде своїм ладом, бо те, що має померти, помре.
Старенька, проте чистенька квартира не надто дружньо дивиться на мене старим паркетом, чудернацькими візерунками килима та білими стінами. Та я витримую цей погляд і кажу:
— Гаразд, я беру. Коли можна зустрітися з господарем?
Ріелтор Костя здригається, дивиться на мене, ніби вичікуючи, чи я не зайдуся реготом, адже ця квартира аж ніяк не відповідає моєму попередньому запиту, та не знайшовши навіть натяку на жарт, обережно відповідає: